“РАНГДЖУНГ ЄШЕ” В УКРАЇНІ: ТИБЕТСЬКА БУДДІЙСЬКА ТРАДИЦІЯ, АДАПТАЦІЯ, ІДЕНТИЧНІСТЬ ТА УКРАЇНСЬКИЙ КОНТЕКСТ (НА ПРИКЛАДІ ГРОМАД КИЄВА І ЛЬВОВА)
##plugins.themes.bootstrap3.article.main##
##plugins.themes.bootstrap3.article.sidebar##
Анотація
У статті на прикладі двох осередків української буддійської громади “Рангджунг Єше” в Києві і Львові аналізуються, із застосовуванням підходів та методів культурної антропології, питання ідентичності українських буддистів, особливості самосвідомості. Шляхом проведення поглибленого інтерв’ювання у громадах вірян у Львові та Києві (2020–2021 рр.) вдалося виокремити низку аспектів соціального буття, світосприйняття, соціального бекграунду українських буддистів і впливу усіх цих сфер на зміни у громаді. Значну увагу приділено співвідношенню української і буддійської ідентичностей, темі співіснування українського і буддійського в різних вимірах, зокрема в культурі, мові, соціально-політичній сфері.
Порушується тема адаптації питомо тибетської гілки буддизму в українських умовах. Майже усі опитані віряни вважають такі явища неминучими, потрібними і цілком природними. Їх, як і інші феномени, де буддизм зазнає змін під впливом контексту, віряни сприймають як “досконалі методи”. Зокрема, заслуговує на увагу ідея глибшої адаптації та навіть перетворення тибетського буддизму під впливом українського культурного і соціально-політичного ідейного контексту тощо. Українська сангха радше підпадає під групу “традиційної” течії, що спирається на ієрархію і вчення в рамках тибетської ваджраяни, але демонструє чималу гнучкість. Вона уміло поєднує як українську, так і тибетську (буддійську) культуру і традиції. Вибір буддизму не змінив українську ідентичність адептів, та навіть навпаки, часом підтримав її. Це розглянуто в контексті соціально-політичних трансформацій в Україні.
Ще один аспект, порушений у статті, – питання прозелітизму і причин приходу українців до буддизму. Цікаво, що, окрім очікуваного вакууму релігійного життя пострадянської України, що підштовхнув у 1990-ті рр., після розпаду Радянського Союзу, релігійне відродження, інтерес до релігій, зокрема і східного походження, українські буддисти за характером та причинами свого навернення мають чимало спільного із західними буддистами. “Рангджунг Єше” в Україні за характером їхньої діяльності навряд чи можна назвати активною прозелітичною течією: це пояснюється вченням Будди та традиційною буддійською терпимістю. Водночас терпимість у стосунках з іншими релігіями та релігійними громадами – характерна ознака українських послідовників дгарми Будди.
Проводяться паралелі між українськими (на прикладі “Рангджунг Єше”) і західними буддистами. Їхній шлях розвитку і тема адаптації вчення Будди та буддійських практик у західному контексті – той досвід, який цікаво порівняти із процесами в Україні. Зокрема, автор вказує на деякі спільні риси тибетського буддизму у Британії (на прикладі карма каг’ю) і в Україні (“Рангджунг Єше”).