Урок Іммануїла Канта про Китай: географія епохи Просвітництва, орієнталізм, культурна дистанція та Порцелянова вежа

Анотація

У цій статті ретельно досліджуються всі згадки про Китай та китайців у великому доробку Іммануїла Канта, а також у численних рукописних нотатках із його лекцій, читаних протягом 41 року в Кенігсберзькому університеті, відомому як Альбертіна. Цей період академічної праці тривав від зимового семестру 1755–1756 років до останньої лекції Канта 23 липня 1796 року. Аналіз свідчить, що у своїх головних критичних працях (де можна знайти лише кілька малозначних китайських назв) Кант виявляв мало інтересу до вивчення китайської цивілізації, не кажучи вже про традиційну китайську філософію. Більшість посилань на Китай з’являються в різних рукописних конспектах його лекцій зазвичай як короткі приклади, а не змістовні концептуалізації культурної та філософської спадщини Китаю. У деяких випадках ці приклади зустрічаються в межах орієнталістських роздумів, де китайські реалії змішуються з індійськими, відображаючи ті географічні та культурні уявлення про Схід, що ще були поширені у XVIII столітті. В інших випадках посилання на китайські приклади підкреслюють крайню екзотику, культурну відсталість, расиалізацію та етноцентризм або соціальний, інтелектуальний та науковий застій. Ця перспектива сприяла поширенню серед європейських інтелектуалів XIX століття думки, що, хоча Китай колись був блискучою цивілізацією, згодом його спіткала стагнація і він не здатний до прогресу.

Прикметно, що під час свого другого терміну викладання в університеті, починаючи з літнього семестру 1756 року, Кант понад сорок років викладав курс фізичної географії. Окрім занять із логіки, які він провів 56 разів, та лекцій з метафізики, прочитаних ним 53 рази поспіль, курс фізичної географії був третім предметом, яким він займався суттєво: 49 семестрових лекцій до його виходу на пенсію в середині липня 1796 року. Відомі наразі 32 рукописи студентських конспектів відображають академічну зацікавленість цим предметом, який у XVIII столітті був набагато космополітичнішим та мав ширші виміри, ніж сучасна академічна географія. Через погіршення здоров’я Кант задумав здійснити авторизоване видання своїх учень із фізичної географії з допомогою свого друга Фрідріха Теодора Рінка (1770–1811). Кант надав Рінку рукопис як створений до 1760 року й не цілком оновлений “запис із голосу” його ранніх уроків. Відповідно, видання Рінка містило оновлення, примітки та суттєві зміни. Він також запозичував з інших рукописних конспектів лекцій Канта, прочитаних у 1770-х роках, включно з частиною оригінального тексту, записаного молодим аристократом Фрідріхом фон Гольштейн-Беком, який у 1772–1773 роках брав у Канта приватні уроки. Фінальний текст був опублікований 1802 року в Кенігсберзі під назвою “Фізична географія Іммануїла Канта, відредагована на прохання автора за його рукописом і частково перероблена доктором Фрідріхом Теодором Рінком” (Immanuel Kant’s Physische Geographie auf verlangen des Verfassers aus seiner Handschrift herausgegeben und zum Teil bearbeitet von Dr. Friedrich Theodor Rink). Розділ на основі лекції Канта про Китай (с. 129–140) є третьою і заключною частиною другого тому, виданого 1802 року під назвою “Короткий розгляд найважливіших особливостей природи всіх країн у географічному порядку”. Цей текст тісно узгоджується, часто дослівно, з різними доступними рукописними нотатками, що свідчить про стабільну репрезентацію Кантом повторюваного уроку про Китай. Зазначені матеріали знаменують собою початок заключного розділу тієї книги, який починається з Азії як “першого континенту”, а продовжується дослідженнями Африки, Європи та Америки. Урок про Китай в оригінальному німецькому друкованому виданні містить трохи більш ніж 2000 слів. Тому читання їх уголос або диктування в помірному темпі триватиме, імовірно, десь 20–30 хвилин. Це свідчить, що цей текст був початковим сегментом типових двогодинних занять Канта з фізичної географії, які зазвичай проводилися щосереди та щосуботи з 8:00 до 10:00 ранку.

У статті пропонується всебічний аналіз лекції Канта про Китай, у якій викладено чітку концепцію культурної дистанції. Вона свідчить про незацікавленість Канта китайською цивілізацією та філософією, включно з конфуціанською думкою, яку в XVII столітті популяризували в усій інтелектуальній Європі єзуїтські праці. Ці праці справили добре враження на таких провідних німецьких філософів, як Лейбніц і Крістіан Вольф. На противагу їм, Кант не виявив жодної подібності чи прихильності до єзуїтської місіонерської системи, що вихваляла китайську імперську владу та приписувану Конфуцію філософію. У своїй лекції про Китай Кант не процитував жодного єзуїтського тексту, і це спонукало нас ретельно дослідити першоджерела, що вплинули на вчення Канта. Зокрема, дослідження спирається на визначну працю німецького теолога Пауля Людольфо Беркенмаєра (1667–1732) “Цікаві описи найнезвичайніших дивовиж, які можна знайти в трьох частинах світу: Азії, Африці та Америці” (Curiöse Beschreibung, Der außerleßnesten Merkwürdigkeiten, So in denen dreven Welt-Theilen Asia, Africa und America zu finden), опубліковану в Аугсбурзі 1721 року. Наведені Кантом приклади та його уроки про Китай, зрештою, ілюструють, що між 1750 і 1770 роками, коли Товариство Ісуса було розпущене Святим Престолом і вигнане з різних європейських країн, у Європі вже відбувалися значні інтелектуальні зміни у сприйнятті китайської цивілізації та суспільства. Підживлювана новими географічними текстами та подорожніми розповідями, міцніла тенденція сприймати Китай із новим скептицизмом, підкреслюючи його значну культурну віддаленість від європейських інтелектуальних традицій та філософії. Кант постає як ключова постать, що символізує цей поворот.