Східний світ

Діяльність осередків руху “Брати-мусульмани” серед студентства в УРСР: за матеріалами Галузевого державного архіву СБУ

О. П. Машевський — 2026-10-01

У статті вперше в українській та світовій історіографії досліджено діяльність руху “Брати-мусульмани” в середовищі іноземного студентства, що навчалося у вищих навчальних закладах УРСР у другій половині XX століття. Особливу увагу автори приділяють ролі студентської молоді як ключового носія ідеології руху, що поширювалася далеко за межі Близького Сходу. Фундаментальною основою джерельної бази дослідження стали нещодавно розсекречені документи з Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ), які дають змогу детально відтворити механізми стеження органів КДБ за іноземними студентами. У результаті аналізу цих архівних матеріалів з’ясовано, що радянські спецслужби розглядали діяльність “Братів-мусульман” як ідеологічну загрозу, спрямовану проти комуністичних цінностей та зовнішньополітичного курсу СРСР. Детально висвітлено заходи КДБ УРСР щодо протидії “Братам-мусульманам”. З 1979 р. керівництво КДБ УРСР регулярно подавало до ЦК КПУ аналітичні записки, у яких фіксувалися вияви активності прихильників руху, зокрема їхня критика радянської агресії в Афганістані та незгода з комуністичною ідеологією. Архівні документи (наприклад, інформаційні повідомлення № 349 від 1979 р. та № 320 від 1980 р.) свідчать, що органи безпеки здійснювали тотальний контроль за студентськими земляцтвами та об’єднаннями, підозрюючи їх у співпраці з “реакційними” режимами арабських держав. Доведено, що спецслужби намагалися нівелювати вплив руху шляхом залучення до співпраці “прогресивних” (лояльних до радянського режиму) студентів-мусульман та викладацького складу для ідеологічного переконання або ізоляції найбільш активних членів “Братів-мусульман”. Критично оцінено архівні дані, зроблено припущення, що окрема інформація (наприклад, повідомлення про “всесвітній з’їзд” руху 1979 р.) могла бути вигадкою спецслужб для демонстрації власної ефективності та актуальності боротьби з “ворогом”. Загалом, у статті наголошується на важливості архівних першоджерел КДБ для розуміння того, як радянська репресивна система намагалася контролювати релігійно-політичні процеси в академічному середовищі в умовах Холодної війни.

Від землі до нації: формування палестинської ідентичності (середина ХІХ ст. – 1920 р.)

І. М. Семиволос — 2026-10-02

Стаття пропонує трирівневу аналітичну модель формування палестинської ідентичності в період з 1830-х рр. до 1920 року. Перший рівень – земля і громада – розглядає систему колективного землекористування муша‘ як надконфесійний інститут, що забезпечував матеріальне підґрунтя спільної ідентичності. Другий рівень – кризи як каталізатори – аналізує єгипетську окупацію, повстання 1834 р., Танзимат і Земельний кодекс 1858 р. як структурні передумови. Третій рівень – інституційне оформлення – простежує роль арабської преси, нотабльських родин і православних інтелектуалів у наданні публічної форми палестинській ідентичності. Стаття залучає як примордіалістський, так і радикальноконструктивістський підходи, стверджуючи, що палестинська ідентичність мала глибоке матеріальне підґрунтя, водночас потребуючи специфічних інституційних умов для свого публічного оформлення. Порівняльний аргумент із Ліваном демонструє, що саме різні інституційні фільтри – а не “природний” характер громад – пояснюють розбіжні траєкторії формування ідентичності в цих двох регіонах. Методологічно стаття спирається на три групи джерел: арабомовну пресу пізньоосманського періоду та британські консульські архіви; теоретичну й порівняльну літературу з націєтворення та конфесійної ідентичності; а також українську та арабську історіографію, зокрема нові дослідження земельних відносин і циркуляції преси в османській Палестині. Аналіз поєднує грамшіанське поняття “органічних інтелектуалів” і концепцію Скотта “прихованих транскриптів” для пояснення того, як селянський досвід землі та конфесійної практики трансформувався в елітарний публічний дискурс. Поєднуючи матеріальний, кризовий та інституційний виміри в єдиній пояснювальній моделі, стаття заповнює прогалину в наявній історіографії, яка традиційно розглядає ці три виміри окремо.

Інтелектуальне середовище становлення українського сходознавства в еміграції у Західній Німеччині (1945–1952)

А. Є. Атаманенко — 2026-10-02

У статті на основі широкого кола маловідомих джерел уперше здійснено комплексний аналіз становлення та розвитку українського сходознавства в Західній Німеччині ДіПі-періоду (1945–1952 рр.). Основну увагу зосереджено на процесі інституціоналізації сходознавчих студій в Українській вільній академії наук та Українському Чорноморському (від 1945 р. – Морському) інституті, що функціонували як альтернативні до радянської науки інституції збереження та розвитку української гуманітаристики в умовах повоєнної вимушеної еміграції. Частиною інституційної структури були й бібліотеки, які уможливлювали проведення досліджень.

Окрему увагу приділено персоналіям – науковцям-орієнталістам, чиї розвідки в галузі єгиптології та історії кочових народів на українських землях, українсько-турецьких та українсько-кримськотатарських відносин, визвольних змагань кримськотатарського народу ХХ ст., історії та культури Індії і Туреччини заклали фундамент для подальшого розвитку української сходознавчої науки в екзилі. Висвітлено роль таборової періодики та видавничих ініціатив у популяризації сходознавства. На основі біографічних нарисів Марка Антоновича, Василя Дубровського, Едіґе Киримала, Омеляна Пріцака, Абдуллаха Сойсала та інших створено колективний портрет дослідників-сходознавців, об’єднаних навколо сходознавчої спочатку групи, згодом секції УВАН.

З’ясовано, що українські сходознавчі осередки та дослідники були важливою частиною інтелектуального середовища в таборах переміщених осіб. Інституціоналізація українського сходознавства ДіПі-періоду мала важливе значення, оскільки забезпечила координацію наукової діяльності українських учених, створила умови для їхньої комунікації, сприяла формуванню спільного методологічного поля. Членами орієнталістичної групи, а згодом сходознавчої секції УВАН було окреслено ключові шляхи розвитку галузі, започатковано регулярні наукові дослідження, конференції, дискусії, які стали важливим чинником збереження тяглості національної сходознавчої традиції в умовах еміграції та заклали підґрунтя для становлення українського сходознавства як окремої галузі.

Багаторелігійна інтертекстуальність у творі Чан Нян Тонга “Рапсодія про мешкання в поросі й радісне перебування в шляху”: дослідження лексики давньої в’єтнамської літератури

Чан Чонг Зионг — 2026-10-02

Це дослідження розглядає аспекти багаторелігійної інтертекстуальності у творі “Рапсодія про мешкання в поросі й радісне перебування в шляху” (Cu Tran Lac Dao Phu 居塵樂道賦) – найдавнішому зі збережених в’єтнамських літературних творів, автором якого є імператор Чан Нян Тонг (1258–1308). Стаття має на меті визначити мозаїчне значення трьох учень (буддизму, конфуціанства, даосизму) та дослідити їхні ідеології й літературні прецеденти. Дослідження складається з трьох розділів: перший подає теоретичний вступ до теорії інтертекстуальності, канонічної інтертекстуальності та багаторелігійної інтертекстуальності; другий аналізує, як феномен інтертекстуальності виявляється в паралельній рапсодії (賦) Чана через дослідження в’єтнамської лексики. У цьому розділі розглядаються мовні дані текстів Чана, які поділяються на три групи: буддійська лексика, конфуціанська лексика та даоська лексика, а також лексика, запозичена з літературних джерел епох Тан і Сун. Вони розглядаються як мозаїчні сліди, що засвідчують зв’язок між в’єтнамськими літературними творами й текстами трьох учень у Східній Азії. Наступний розділ вивчає майстерне застосування конфуціанської та даоської термінології в буддійських текстах. Зрештою, у статті досліджується зв’язок цього твору зі священними текстами епох Тан – Сун через цитати, алюзії, коани та оповіді про дзен-майстрів. Результати дослідження засвідчують, що твір Чан Нян Тонга є виразним прикладом інтеграції трьох учень як на мовному рівні, так і в площині естетичної думки. Інтертекстуальність у рапсодії Чана характеризується використанням конфуціанських, даоських і буддійських термінів (китайсько-в’єтнамських слів), алюзій, калькованих слів тощо. Багаторелігійна інтертекстуальність у творі виконує естетичні функції завдяки мозаїці цитувань і перекладів, розташованій у діалогічних просторах трьох учень у синітичному космополісі Східної Азії.

Особливості ментативу в епістолярній спадщині А. Кримського (за матеріалами його листів до І. Франка)

Т. М. Шевченко — 2026-10-02

У статті проаналізовано ментативну організацію листів А. Кримського до І. Франка 1890–1904 рр. Винятковість цього листування, ініційованого А. Кримським, зумовлена передусім інтелектуалізмом дискусії ‟двох галактик” української культури (С. Вівчар) про інтертекстуальні впливи західної і східної літератур, автентичність окремих перекладів, аспекти походження малознаних текстів, важливість окремих видавничих проєктів.

Аналіз ментативного наповнення листів А. Кримського – фрагментів з експліцитною інтерпретаційністю, поглибленою рефлексивністю, увагою до дрібниць, пошуками аргументів, прагненням доказовості – продемонстрував виняткову ерудицію адресанта. Ментативи А. Кримського як елітарної особистості, науковця, письменника, знавця багатьох мов спрямовані не на повідомлення фактів, а зосереджені на їхньому осмисленні, зокрема щодо власної біографії, перекладів східних авторів, походження текстів, своїх літературно-художніх пошуків через модус епістолярної комунікації як єдності інформаційного, емоційного та рефлексивного дискурсів. Виділено такі основні ознаки ментативу в листах А. Кримського до І. Франка: думки адресанта подаються в процесі формування, а не репрезентуються як завершена істина; адресант уважний до зовнішніх оцінок і зауважень, приймає чи відхиляє їх, проте не відсторонюється від власних аргументів під тиском авторитетів; у листах часто відбувається саморефлексія автора як осмислення власних актів життя і творчості. У статті звернено увагу, що епістолярним міркуванням А. Кримського подекуди властиві діалогічність мислення, використання висловлювань із задіянням оцінності та інтерпретації. Аналіз епістолярію А. Кримського до І. Франка дав підстави для створення інтелектуального портрета адресанта: з нього постає мислитель, уважний до деталей, ініціатор проєктів, поборник українського слова, інтелектуал, ерудит, фахівець своєї справи, який, утім, із вдячністю сприймає критику, підказки, вказівки. Водночас він твердо вірить у силу логіки, аргументів, доказів, навіть якщо це в певних моментах не збігається з його переконаннями з ідеологічних чи інших міркувань. Тож визначено такі функції ментативних висловлювань в епістолярії А. Кримського до І. Франка: їхня настанова інтелектуальна, герменевтична, комунікативно-партнерська, інтерпретаційна, а також саморефлексивна й автопортретна водночас.

Громадянська наука в умовах викликів і криз: досвід Японії для України

О. Н. Кубальський — 2026-10-02

Завдяки стрімкому прогресу інформаційно-комунікаційних технологій і постійному вдосконаленню механізмів демократичного ухвалення рішень на засадах рівності й інклюзивності громадянська наука сьогодні перетворилася на масовий глобальний рух і дієвий інструмент подолання розриву між науковою сферою та суспільством. У статті проаналізовано концептуальні засади, світові тенденції та типологію громадянської науки, а також простежено еволюцію цього феномену від аматорських практик до складних партисипативних і деліберативних моделей. Особливу увагу приділено японському досвіду реалізації громадянськонаукових ініціатив, зокрема громадському моніторингу радіаційного забруднення після техногенної катастрофи на атомній електростанції “ Фукусіма Даїчі”. Показано, що в умовах кризи й дефіциту довіри до офіційних даних низові ініціативи стали важливим альтернативним джерелом інформації та інструментом суспільного самозахисту. Японська практика демонструє непросту динаміку взаємодії між суспільством і державою у форматі “конфліктної співпраці”, за якої громадські проєкти, позиціонуючи себе як нейтральні рухи “за дані”, із часом набули впливовості, розмиваючи межу між професійною експертизою та знанням нефахівця. З’ясовано, що, попри офіційну стриманість і політичну незаангажованість, японська громадянська наука демонструє значний трансформаційний потенціал як засіб розширення прав і можливостей громадян. На основі порівняльного аналізу окреслено труднощі та перспективи розвитку громадянської науки в Україні. Досліджено початковий етап становлення української громадянської науки, який характеризується домінуванням ініціатив від професійних науковців та активним використанням соціальних мереж. Встановлено, що перші кроки у формуванні інституційної бази й успішні приклади біологічно-екологічних проєктів ще не зробили українську громадянську науку мейнстримом, тож вона потребує ґрунтовного теоретичного осмислення, нормативного регулювання за європейським зразком та інтеграції в суспільно-політичний дискурс. Обґрунтовано, що за умов воєнного стану, обмеженого фінансування та кадрового дефіциту громадянська наука має стратегічне значення як потенційно ефективний інструмент збереження національного наукового потенціалу, документування воєнних злочинів, психологічної реабілітації населення, популяризації наукового світогляду та прискорення євроінтеграції. Наголошено на потребі подальшої теоретичної концептуалізації та інституціоналізації українських практик громадянської науки. Запропоновано використовувати наявні дослідження й засадничі документи як базу для наступних аналітичних розвідок і практичного впровадження інструментів партисипативної науки в національний дослідницький простір. Мета статті – проаналізувати еволюцію, концептуальні засади й сучасні форми громадянської науки у світі, дослідити японський досвід партисипативних ініціатив у період після катастрофи на атомній електростанції “Фукусіма Даїчі”, окреслити перспективи застосування цього досвіду в Україні, визначити можливості української громадянської науки в умовах воєнного стану й напрями її подальшого розвитку задля збереження національного наукового потенціалу і подолання сучасних викликів.

Синізація та локалізація даоської космології у філософській структурі каодаїзму на Півдні В’єтнаму

Фионг Тай Нгуєн — 2026-10-02

Каодаїзм (Đại Đạo Tam Kỳ Phổ Độ), заснований у провінції Тайнінь 1926 року, зазвичай розглядається релігієзнавцями як приклад в’єтнамського синкретизму – локального поєднання конфуціанства, буддизму та даосизму, що склалося в умовах французького колоніального правління. У статті порушується вужче і більш філософське питання. Замість трактування трьох учень як трьох приблизно рівнозначних складників автори виокремлюють даоський компонент і простежують дві різні операції, завдяки яким китайська даоська космологія увійшла до каодаїстської системи, а згодом закріпилася в ній: синізацію – передавання визначеного метафізичного словника (Уцзі, Тайцзі, Інь-Ян, Вісім триграм, П’ять елементів, тріада цзін-ці-шень) з китайської релігійної літератури до в’єтнамських текстів – та локалізацію – подальшу переробку цього словника для розв’язання завдань, під які він спочатку не був створений. На основі порівняльного аналізу двох головних каодаїстських канонічних збірок, “Đại Thừa Chân Giáo” та “Thiên Đạo và Thế Đạo”, у зіставленні з Дао де цзін, Чжуан-цзи та китайськомовними дослідженнями Кун Лінхуна, Сунь Іпіна і Чжань Шичуана, автори доводять, що даоська космологія формує генеративну граматику каодаїстської метафізики, тоді як конфуціанська етика та буддійська сотеріологія посідають місця, визначені саме цією граматикою. Аналіз вписано в ширший теоретичний контекст дослідження релігійного синкретизму та явища східноазійських “товариств спасіння” першої третини ХХ століття, що дає змогу розмежувати загальні та власне в’єтнамські риси каодаїстського синтезу. Автори доходять висновку, що каодаїзм найточніше розуміти не як приховану форму даосизму і не як еклектичне запозичення з нього, а як філософськи цілісну транспозицію даоських космологічних категорій у теїстичну сотеріологію колоніальної доби, якої жодна окрема китайська традиція раніше не створювала.

Мучеництво і терпіння святого Евстатія Мцхетського / Переклад із давньогрузинської, вступна стаття та примітки Н. А. Назарова

Н. А. Назаров — 2026-10-02

У публікації українською мовою представлено переклад одного з ключових текстів давньогрузинської літератури “Мучеництво і терпіння святого Евстатія Мцхетського”, який було написано на межі VI та VII століть н. е. Попри свій порівняно невеликий обсяг, близько 15 сторінок, текст дуже багатий на історичні, культурні та релігійні деталі, а також украй оригінальний з погляду своєї літературної форми. Зокрема, у тексті йдеться про ремісника (чоботаря), перса за походженням, який народився в родині зороастрійського жерця (“мага”). На тридцятому році царювання перського царя Хосрова І з династії Сасанідів (царював у 531–579 рр. н. е.) він приходить до Мцхети і навертається у християнство. Втім, ще у своєму рідному місці Ґанзак у Північно-Західному Ірані він почав цікавитися християнством. Його відступництво від батьківської релігії викликає обурення серед перських колоністів, і ті скаржаться на нього сасанідській адміністрації. Після допитів Евстатія врешті страчують. Утім, під час допитів він оповідає про своє навернення, і в цю оповідь вставлена інша оповідь – катехітична історія усього Святого Письма, укладена в уста архідиякона. Така форма обрамленої повісті не властива іншим текстам того ж періоду, як давньогрузинським, так і відомим у регіоні сирійським чи візантійським житіям. Головне імовірне джерело запозичення такої обрамленої оповіді – пехлевійська редакція “Каліли і Дімни”, що постала за все того ж царя Хосрова І. Анонімний автор міг бути знайомий із пехлевійською літературою і запозичити звідти такий незвичний, як на той час, спосіб оповіді, який тільки через кількасот років стане чимось доволі відомим у літературах Азії та Європи (як у збірці “Тисяча і одна ніч” тощо). Представлений українською мовою вдруге в перекладі, який є точнішим і відповіднішим оригіналу, ніж попередній, текст буде цікавим для істориків, літературознавців, релігієзнавців, теологів, біблістів та всіх, хто цікавиться культурами Сходу та Кавказу.

Нань Ґунбо. Лі Цінчжао. Глави ХІ–ХІІ (епізоди 146–159) / Переклад з китайської, вступна стаття та коментарі Г. В. Дащенко

Г. В. Дащенко — 2026-10-02

У цій публікації продовжено переклад історичного роману “Лі Цінчжао” (“李清照”) авторства гонконзького письменника Наня Ґунбо (南宮搏, 1924–1983). Представлено переклад ХІ та ХІІ глав (епізоди 146–159), які виходили з 28 вересня до 11 жовтня 1960 року в тайванській “Центральній щоденній газеті” (“中央日報”). Події, зображені в цій частині роману, відбуваються приблизно в 1134 році та зосереджені навколо внутрішньої кризи Лі Цінчжао після смерті її чоловіка, проблеми повторного шлюбу та появи в її житті Чжана Жучжоу.

У вступній статті досліджено проблему другого шлюбу Лі Цінчжао крізь призму сунських історичних джерел та пізнішої цінської традиції, яка намагалася заперечити або приховати цей епізод біографії поетеси. Наведено повний переклад “Листа до члена Академії Ханьлінь пана Ці Чунлі” (“投翰林學士綦崇禮啟”) – ключового его-документа Лі Цінчжао, у якому вона описує обставини свого другого шлюбу з Чжаном Жучжоу, домашнє насильство, судовий процес та ув’язнення. Проаналізовано корпус сунських джерел, що підтверджують реальність цього шлюбу, а також розглянуто пізніше визнання Нанєм Ґунбо власної помилки щодо заперечення повторного шлюбу поетеси під впливом цінських дослідників.

Особливу увагу приділено образу Чжана Жучжоу в романі Наня Ґунбо та його співвіднесенню з історичними джерелами. Показано, що письменник свідомо трансформує цю постать: у листі Лі Цінчжао Чжан Жучжоу постає жорстокою та корисливою людиною, натомість у романі він зображений як посередній, духовно чужий героїні чоловік, чия присутність лише підкреслює її інтелектуальну самотність та внутрішню вразливість.

У примітках наведено пояснення термінів та реалій, а також стислі відомості про історичних осіб, згаданих у романі.

Нісіда К. Дослідження блага. Частина IV, глава 3 / Переклад з японської, вступна стаття та коментарі С. В. Капранова

С. В. Капранов — 2026-10-02

У цій публікації представлено український переклад глави 3 четвертої частини праці “Дзен-но кенкю” (“Дослідження блага”) Нісіди Кітаро – визначного японського філософа ХХ ст. Ця глава присвячена поняттю Бога. Нісіда визначає Бога як основу Всесвіту. Він відкидає креаціонізм: Всесвіт – не творіння, а маніфестація Бога. Бог – це об’єднувальна сила, яка лежить у підґрунті як духу, так і природи. На думку Нісіди, дух і природа – два погляди на ту саму реальність, себто на ті самі факти безпосереднього досвіду або ж феномени свідомості. Отже, Бог – основа нашої свідомості, а наша свідомість – частка свідомості Бога. За Нісідою, Бог не є безособовим Абсолютом, він – “велика особистість”. Як у будь-якої особистості, у Бога є самосвідомість, свобода волі та любов. Проте вони відрізняються від однойменних людських якостей. Самосвідомість Бога має включати усі феномени Всесвіту, але в нього немає свідомості свого “я”, бо «усе є “я”». Свобода волі Бога є абсолютною, але вона не є вибірковою волею, сваволею, оскільки остання – ознака недосконалості. Любов Бога також не вибіркова: Бог любить усе суще, бо Всесвіт – його маніфестація, у певному сенсі усе є частками Бога. Далі, звертаючись до поняття чистого досвіду, Нісіда розглядає Бога як “найбільшу інтелектуальну інтуїцію, що лежить в основі Всесвіту, а також як об’єднувача чистого досвіду, який охоплює Всесвіт”. На думку Нісіди, у чистому досвіді людина може подолати обмеження власного “я” і пізнати Дух Божий. У зазначеній главі Нісіда звертається до західних джерел, насамперед до християнської традиції: до Євангелія від Матвія, патристики (Августин), схоластики (Дунс Скот і Тома Аквінський), теології XVIII – початку ХХ ст. (Томас Ерскін з Лінлатена, Джон Річардсон Іллінґворт), містики (Майстер Екгарт та Якоб Беме). Звертається також до філософії Нового часу (Спіноза, Геґель) та психології релігії (Вільям Джеймс).

Ся Янь. Під дахами Шанхаю. Дія 1 / Переклад з китайської, вступна стаття та коментарі О. С. Воробей

О. С. Воробей — 2026-10-02

У публікації представлений переклад першої дії розмовної драми “Під дахами Шанхаю” (“上海屋檐下”, 1937), написаної китайським драматургом та режисером Ся Янем (夏衍, 1900–1995). У вступній статті увагу зосереджено на модерних композиційних принципах твору, зокрема на використанні паралельного монтажу, який дозволяє одночасне розгортання кількох сюжетних ліній у різних просторових площинах, створюючи багатоголосся міського середовища та підкреслюючи взаємозалежність приватних історій і соціально-політичних процесів. Децентралізація конфлікту та розосередження дії між кількома родинами створюють репрезентативну модель соціального життя Китаю 1930-х років. У п’єсі відображено ключові проблеми доби: політичні репресії, економічну нестабільність, соціальну стратифікацію, трансформацію культурних цінностей, а також питання економічної незалежності жінки. Крім того, твір демонструє явище міжродової дифузії: розгорнуті авторські ремарки поєднують драматичну дію та авторський наратив. У примітках наведено пояснення термінів та культурних реалій, а також стислі відомості про історичні події, алюзії на які зчитуються в п’єсі.

Чарака-самгіта. Розділ I, глава 21 / Переклад із санскриту, вступна стаття та коментарі Д. В. Бурби

Д. В. Бурба — 2026-10-02

У цій публікації представлено переклад двадцять першої глави першого розділу фундаментального санскритського трактату з аюрведи (традиційної індійської медицини) “Чарака-самгіта”. (Попередні глави див. у чотирьох останніх номерах журналу “Східний світ”, номерах 2–4 2024 року та номерах за 2017 рік). Вважається, що текст, який ми бачимо сьогодні, з’явився у 1-му столітті нашої ери. Переклад має велике значення для ознайомлення українського читача з медичними концепціями та побутом Давньої Індії.

Глава починається з переліку восьми типів людей, які через явну відмінність своєї зовнішності від стандартної можуть почути на свою адресу щось дошкульне. Це дуже високі, дуже невисокі, дуже волохаті, безволосі, дуже смагляві, дуже світлошкірі, дуже гладкі й дуже худі люди. Дуже огрядною названа людина, у якої жиру стільки, що різні частини тіла коливаються і немає збільшення сили, пропорційного збільшенню ваги, а дуже худим вважається той, у кого сідниці, живіт і шия всохли, тіло вкрите мережею випуклих вен, залишилися самі шкіра та кістки, а суглоби випнуті.

Автор “Чарака-самгіти” зауважує, що взагалі-то бути худим краще, ніж гладким, бо гладкий більше страждає від хвороб. Але в обох випадках потрібна корекції ваги: усунення (якщо це можливо) причини аномалії і специфічне лікування, зокрема відповідна дієта й зміна режиму життєдіяльності. Констатується, що гладкість і худорлявість особливо залежать від їжі й сну і що для нормального функціонування тіла здоровий сон потрібен так само, як їжа. Перелічені фактори, що провокують безсоння чи патологічну сонливість, і дані рекомендації щодо протидії їм. Закінчується глава підсумковим переліком її змісту.