Східний світ

Маловідомі сторінки біографії Сони ханим Ахундової

Н. М. Зуб (Руденко), О. Р. Купчик — вт, 31 гру 2024 00:00:00 +0100

У статті висвітлено складний і тривалий, проте успішний шлях азербайджанської дівчини в подоланні наявних у Російській імперії на початку XX ст. перешкод державної політики та суспільних стереотипів Кавказу, які вбачали освіту дівчини в її вихованні як майбутньої дружини – берегині дому. Прикладом успішного досвіду жіночої емансипації став життєвий і професійний шлях видатної азербайджанської офтальмологині Сони ханим Ахундової.

Вияв інтересу українських істориків до постаті С. Ахундової зумовлено тим, що саме під час “київського періоду” життя і діяльності вона долучилася до тюркського студентського руху та стала учасницею установчого з’їзду студентів-мусульман (17 квітня 1913 р.). Тож водночас віднайдено та проаналізовано низку раніше невідомих документів, що стосуються самого з’їзду.

Саме в той час відбулося становлення суспільних поглядів С. Ахундової і вона набула першого досвіду громадсько-політичної роботи. У Києві Сона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – Агабеком Багірбековим, тоді студентом юридичного відділення Університету Св. Володимира.

Завдяки документам київського архіву з’ясовано справжню дату народження Сони ханим Ахундової – 23 серпня 1893 р., а також спростовано інформацію про те, що Бакинський жіночий навчальний заклад Св. Ніни вона закінчила із золотою медаллю (насправді нагороджена срібним хрестом). Обґрунтовано, що можливість навчатися на Київських вищих жіночих курсах С. Ахундова дістала завдяки стипендії відомого азербайджанського підприємця і мецената Г. Тагієва. Спростовано поширену інформацію, що медичну освіту вона здобувала в Київському університеті Св. Володимира. Висловлено припущення, що у квітні – липні 1913 року С. Ахундова відбула тюремне ув’язнення на один місяць більше, ніж інші учасники з’їзду студентів-мусульман, через те що ці студентські збори відбулися саме на орендованій нею квартирі.

Звернено увагу, що “київський період” діяльності самою С. Ахундовою згадувався вкрай рідко. Загалом дореволюційний період життя Сони її родичі описували малослівно. Зауважено, що як висококваліфікована лікарка-офтальмологиня Сона Ахундова сформувалася в Одесі під керівництвом академіка В. Філатова, коли в 1940 році стажувалася в Українському інституті експериментальної офтальмології.

Отже, у статті комплексно досліджено біографію Сони ханим Ахундової, висвітлено, проаналізовано та уточнено окремі факти та судження.

Свідчення ал-Ідрісі про річку Сакир (до питання про обставини функціонування Волго-Донського шляху)

О. Б. Бубенок, Д. А. Радівілов — вт, 31 гру 2024 00:00:00 +0100

До числа найбільш спірних питань історичної географії слід зарахувати обставини функціонування водного шляху з Дону на Волгу. Згідно з поширеною думкою, цей шлях пролягав через Керченську протоку, Азовське море, нижню течію Дону, волок до нижньої течії Волги. На існування волока між Доном і Волгою в раннє Середньовіччя натякали мусульманські географи, бачачи в ньому протоку. Уявлення про водну комунікацію між Чорним і Каспійським морями існували і в пізніший час. Зокрема, про неї неодноразово згадував ал-Ідрісі у XII ст. у своєму географічному трактаті.

Ал-Ідрісі назвав рукав Ітілю (Волги), що нібито впадає в Чорне море, річкою Сакир. До того античні і ранньосередньовічні мусульманські автори вважали, що Чорне і Каспійське моря були з’єднані між собою протокою. У науковій літературі неодноразово робили спроби ототожнення річки Сакир з реальними водними артеріями. Зокрема, одні дослідники пов’язували річку Сакир з Доном, а інші – з Кубанню. Усе це потребує з’ясування обставин походження сюжету та ступеня його достовірності.

Аналіз творів ранньосередньовічних мусульманських географів свідчить, що всі вони переважно перебували під впливом уявлень античних учених про те, що між Доном і Волгою існує протока, а не волок. До цього факту скептично ставився ал-Мас‘уді. Крім того, ал-Мас‘уді у своєму творі Мурудж аз-загаб зазначає, що Волга витікає з верхніх частин тюркських земель і від неї рукав тече в напрямку країни приазовських болгар, впадаючи в Азовське море. Можливо, ал-Ідрісі міг запозичити цей сюжет із творів попередників та надалі його розвинути.

Цілком імовірно, що середньовічні мореплавці перетягали кораблі волоком від Дону до Волги на відстань меншу, ніж 60 км, оскільки для цього можна було використовувати притоки як Дону, так Волги. З цього погляду серед останніх особливо вирізняється ліва притока Дону – Сакарка: відстань від її витоків до течії Волги становить лише близько 20 км.

Лінгвістичний аналіз гідронімів Сакир і Сакар(ка) свідчить про те, що вони пов’язані між собою і мають одне джерело походження. Зважаючи на геоморфологічні особливості місцевості, значення цих гідронімів можна пояснити завдяки даним тюркських мов. Зокрема, не виключено, що обидві назви походять від огузького сакар – “піски” і можуть означати “Піщана річка”. Можливо також, що назви річок Сакир і Сакар пов’язані або з давньотюркським SAQÏϒ – “міраж, видіння, привид”, або з більш пізнім тюркізмом Сокъур – “сліпий”, що дає змогу трактувати як “зникома, примарна річка”.

Цілком можливо, що до ал-Ідрісі від його інформантів могли потрапити назва Сакар (Сакир) і відомості про те, що ця річка з’єднує Азовсько-Чорноморський басейн із річкою Ітілем (Волгою), яка впадає в Каспійське море. А далі ця інформація зазнала суттєвої переробки з боку ал-Ідрісі, який перебував під впливом власних уявлень про особливості організації гідросистеми Східної Європи.

Отже, під річкою Сакир у творі ал-Ідрісі фігурує важлива ділянка Волго-Донського шляху, що проходив від Керченської протоки до основної течії Волги, а “річка Сакир” є лише плодом уяви ал-Ідрісі і реально ніколи не існувала.

Генеалогія списків “Стислої історії кримських ханів”

Н. С. Сейтяг’яєв — вт, 31 гру 2024 00:00:00 +0100

У роботі викладено результати дослідження генеалогії списків невеликого за обсягом твору з історії Кримського ханства, відомого під умовною назвою “Стисла історія кримських ханів”. На основі порівняльного дослідження київського і берлінського списків твору були отримані важливі дані щодо історії тексту твору. Зокрема, з’ясовано ймовірний час його створення (1730–1736 рр.) і час, коли він був скопійований у берлінський рукопис (близько 1737 року). Доведено, що “Стисла історія” є окремим твором, а не продовженням “Тюркського родоводу” Абу-л-Газі, до якого вона додана в київському манускрипті. З’ясовано, що берлінський список твору Абу-л-Газі був першим із рукописів північнокавказького походження, у який була скопійована “Стисла історія”.

Встановлено, що основні події в історії протографів відомих сьогодні списків “Тюркського родоводу”, які містять “Стислу історію”, за винятком її копіювання в берлінський список у Петербурзі, відбулися на Північному Кавказі. Цей факт у поєднанні з наявністю в берлінському й київському рукописних збірниках текстів ногайської тематики дав змогу говорити про ймовірність їхнього побутування серед ногайців на Північному Кавказі. Про це свідчить також маргіналія, яка стосується минулого ногайців, у тексті “Тюркського родоводу” в київському манускрипті.

Дослідження доводить перспективність порівняльного вивчення відомих сьогодні списків “Тюркського родоводу”, які містять “Стислу історію кримських ханів”, з метою виявлення шляхів їхньої появи й поширення на Північному Кавказі.

Трансформація поетичних форм збірки Івана Франка “Зів’яле листя” у перекладах Рауля Чілачави

О. В. Асадчих , О. В. Динь — вт, 31 гру 2024 00:00:00 +0100

Поетичний переклад шедеврів кожної літератури на інші мови був і залишається важливим завданням, оскільки це дає можливість кожному народу відкривати багатство іншої культури та розширювати свій кругозір. Завдяки численним талановитим перекладам І. Франко посів у Грузії належне йому в історії світової літератури місце. У статті досліджується трансформація поетичних форм Івана Франка у грузинському контексті Раулем Чілачавою. Грузинський поет, перекладач присвятив своє життя перекладу та популяризації української літератури в Грузії. Р. Чілачава вважається мостобудівником між двома культурними світами, який завдяки своїй праці дає змогу глибше пізнати одне одного. У статті звернено увагу на особливості перекладацького процесу та шляхи адаптації поетичних форм у новому мовному середовищі, що дають читачеві змогу поглиблено ознайомитися з унікальними особливостями творчості Івана Франка крізь призму грузинського перекладу. Зв’язок перекладача з оригiнальним текcтом визначається певними cуб’єктивними моментами, як-от iндивiдуальний cмак, тип перекладацького миcлення тощо, а також чинниками об’єктивного характеру (зiткнення двох чаcто вiдмiнних поетик i мов). З’ясовано, чому грузинський поет обрав саме цього автора і саме збірку “Зів’яле листя”. Особлива увага приділяється римам, темам, стилістиці та метафорам поезій українського письменника у грузинському відтворенні. У статті порушується питання двомовності, адже відомо, що Рауль Чілачава володіє досконало як українською, так і грузинською мовою. Акцентується вплив білінгвізму на процес перекладу та відтворення внутрішньої та зовнішньої матриці першотвору. Проаналізовано, як Рауль Чілачава передає український колорит, мовні особливості та глибину думки Івана Франка крізь призму грузинської культури та мови.

Метафорична компресія: наративні експерименти Мустафи Селіма

С. В. Рибалкін — вт, 31 гру 2024 00:00:00 +0100

Стаття досліджує стилістичні особливості прози Мустафи Селіма на матеріалі збірки оповідань “Таємний тунель” (2020) та її перекладу українською мовою, виданого 2024 р. Проаналізовано авторський стиль, що характеризується синтезом лаконічності форми та глибокої метафоричності. Мета дослідження полягає у виявленні та систематизації ключових стилістичних прийомів, які Селім використовує для створення багатошарового наративного простору в межах короткої прозової форми. У роботі застосовано комплексний підхід, що поєднує методи літературознавчого, лінгвостилістичного та структурно-семіотичного аналізу. Досліджується метафорика Селіма, авторські експерименти з композицією оповіді, роль інтертекстуальності та сюрреалістичних елементів. На основі зіставлення прозового доробку, стиль Селіма порівнюється зі стилем Нагіба Махфуза, Юсуфа Ідріса та Ахмада аль-Кармалаві, чия творчість стилістично й жанрово перегукується з прозою Мустафи Селіма.

Актуальність дослідження зумовлена необхідністю глибшого розуміння новітніх тенденцій у сучасній арабській літературі на основі аналізу індивідуального стилю одного з її яскравих представників. Стаття розкриває, як через унікальну комбінацію стилістичних засобів Селім створює прозу, котра є одночасно глибоко закоріненою в арабській культурній традиції та відкритою до глобальних літературних впливів. Результати дослідження демонструють: стиль Селіма характеризується майстерним поєднанням мінімалістичної форми з багатим метафоричним змістом, що дозволяє автору на обмеженому текстовому просторі розкривати складні філософські концепції та досліджувати глибини людської психіки. Аналіз стилістичних прийомів Селіма виявляє риси його індивідуального авторського почерку, котрий відображає тенденції в еволюції сучасної арабської прози.

ISKCON в Україні: відповіді на виклики російсько-української війни

Ю. С. Філь, М. М. Карпіцький — вт, 31 гру 2024 00:00:00 +0100

Мета статті – окреслити ті зміни, що сталися в діяльності й позиції української громади Товариства свідомості Кришни (ISKCON) під впливом повномасштабного вторгнення Росії в Україну. На тлі очевидного факту, що війна впливає на всі сфери життя суспільства, питання змін у Товаристві свідомості Кришни не видається тривіальним і не зводиться до статистики кількості вайшнавів-військовослужбовців, внутрішньо переміщених через війну вайшнавів, кількості зруйнованих і пошкоджених храмів, хоча ці моменти теж зафіксовані у статті. Вплив такої катастрофи, як війна, зачіпає ідентичність багатьох вайшнавів, спричиняє переоцінку цінностей і пошук нових сенсів у своїй релігії.

Основними світоглядними викликами для української громади ISKCON стали низка питань, на які немає однозначних відповідей: як ставитися до участі у війні зі зброєю в руках, якщо дотримуєшся принципу агімси; як ставитися до духовного вчителя й одновірців, які підтримують агресивну війну проти України; якою мірою бути залученим у соціальне життя під час війни тощо.

Залежно від відповідей на ці запитання вдалося виділити 4 позиції всередині української громади ISKCON: (1) “Абстрактна брагманська”, (2) “Традиційна брагманська”, (3) “Брагмансько-кшатрійська” і (4) “радикальна кшатрійська”. Між представниками цих двох позицій точаться запеклі дискусії, у яких вайшнави почали використовувати не лише тексти й коментарі Шріли Прабхупади, а й інші тексти ведичної традиції. Йдеться про ті, у яких можна знайти соціальні й етичні зразки поведінки в ситуації кризи, небезпеки та війни. Ці суперечки не призвели до розколу українського ISKCON. Якщо між українськими вайшнавами розколу не сталося, то стосунки з російським ISKCON практично припинилися, немає навіть суперечок, що вказує на розкол, який офіційно не визнано. Це можна пояснити тим, що, попри всі розбіжності всередині української громади ISKCON, у ній домінує загальна релігійна ідентифікація. Втрату спілкування між українськими та російськими адептами ISKCON можна пояснити тим, що в російському ISKCON виникла тенденція домінування ідеологічної ідентифікації з політикою своєї країни над власною релігійною ідентифікацією, що для адептів українського ISKCON неприйнятно, і тому вони здебільшого не бачать перспективи спільного релігійного життя.

Відносини Росії та Китаю після лютого 2022 року: спільні інтереси, але різні цінності та бачення

О. К. Микал — вт, 31 гру 2024 00:00:00 +0100

Еволюціонуючі відносини між Росією та Китаєм, особливо після великомасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року, викликали глобальну обережність. Це дослідження кидає виклик ідеї “дружби без обмежень” між двома країнами, показуючи брак взаємної довіри та спільного бачення. Використовуючи підхід конструктивізму в міжнародних відносинах, автор досліджує різні бачення Москви та Пекіна щодо партнерства та аналізує складнощі в їхній взаємодії. Аналіз змісту різноманітних джерел, включно з офіційними документами та експертними аналізами, дає змогу дістати більш глибоке розуміння їхньої співпраці.

Росія сподівається, що співпраця з Китаєм посилить її глобальний вплив, але їй важко чітко сформулювати бачення майбутнього світу, який вона прагне створити. Тим часом Китай має власне бачення майбутнього і розглядає Росію як партнера для противаги США, однак ставиться до неї обережно через напруженість у минулому та різні глобальні погляди на майбутнє.

Проте, незважаючи на офіційну гармонію, реальність відрізняється. Наприклад, Росія офіційно не є частиною ініціативи “Один пояс, один шлях”, а розбіжності в інфраструктурних проєктах підкреслюють напруженість. Газові проєкти Росії для Китаю (“Сила Сибіру” – 1 і, ймовірно, 2) демонструють взаємну залежність та невизначеність. Чутливим питанням є Центральна Азія, оскільки вплив Китаю посилюється на тлі зменшення впливу Росії. Перший саміт “Китай – Центральна Азія” у 2023 році, на якому Росії не було, вказує на зміну силового балансу. Інші ключові моменти, як-от спільні проєкти, зокрема програма літака CR929, також демонструють розбіжності. Вихід Росії з проєкту через різні підходи до міжнародних постачальників підкреслює розбіжність між її нинішнім фокусом і далекоглядною політикою Китаю. Поки Росія бореться з нагальними проблемами, Китай будує стратегії для довгострокової стабільності та впливу, що демонструє ключову різницю в їхніх підходах та пріоритетах. Протистояння США не здатне подолати ці фундаментальні відмінності.

Вплив інновацій у мистецтві батика на його розвиток у Центральній Яві

І. Пурванта, М. Пелу — вт, 31 гру 2024 00:00:00 +0100

У статті проаналізовано процес інноваційного розвитку мистецтва батика в Центральній Яві, започаткованого Кі Агенгом Генісом у XVI столітті. Зокрема, порушено такі питання: 1) У який спосіб Кі Агенг Геніс зініціював розквіт мистецтва батика в Лавеяні? 2) Як розвивалося мистецтво батика в Центральній Яві до початку XIX століття? 3) Який вплив мала поява мідного штампа на мистецтво батика в Центральній Яві? Зазначено, що Геніс успішно інтегрував новітні технології в мистецтво батика, перетворивши його на цінний товар. Своєю чергою це привело до фундаментальних соціальних змін у Лавеяні, зокрема до появи нового класу підприємців, які займаються виробництвом і продажем виробів з батика. Стрімкий розвиток мистецтва батика в Лавеяні надихнув торговців північного узбережжя Яви на створення власних ремісничих центрів з виготовлення батика. Такі портові міста, як Семаранг, Калівунгу, Пекалонган і Ласем, стали провідними хабами виробництва батика завдяки просуванню оригінальних мотивів, створених з урахуванням впливових ідей “етнічних” підприємців. Крім того, запровадження технології мідного штампа прискорило виробництво, суттєво збільшивши обсяги випуску і перетворивши штампований батик на ключовий експортний товар Нідерландської Ост-Індії.

Комада Рюсі: традиції та новації в мистецтві нецке

С. Б. Рибалко — вт, 31 гру 2024 00:00:00 +0100

У статті розглядається творчість Комади Рюсі – видатного японського різьбяра, чия багаторічна діяльність репрезентує шляхи розвитку мініатюрної скульптури в Японії у другій половині ХХ – на початку ХХІ століття. Спадковий різьбяр у третьому поколінні, Рюсі уособлює традиції різьблення зі слонової кістки з використанням техніки хідаріба і водночас є одним із тих майстрів, що відродили і вивели на новий рівень мистецтво мініатюрної скульптури в галузі нецке. У фокусі запропонованої розвідки – особливості творчої еволюції Комади Рюсі, джерела його творчості, коло творчих зв’язків та фактори впливу. Систематизовано та визначено репрезентативні твори різних років, проаналізовано сюжетно-тематичний репертуар та підходи майстра до розробки жіночих образів; висвітлено творчі здобутки, багаторічну педагогічну та культуртрегерську роботу Комади Рюсі, його внесок у відродження нецке як галузі мініатюрної пластики; приділено увагу його міжнародній діяльності. У статті висвітлено поступовий перехід від традиційних сюжетів та образів нецке до розробки власних, унікальних моделей, що вирізняються розмаїттям типажів, передачею характерів та емоційних станів, переконливою передачею рухів та виразним пластичним моделюванням; підкреслено, що послідовна розробка жіночих образів є суттєвим внеском у мистецтво нецке і за якістю та масштабом її можна порівняти з творчими доробками видатних майстрів класичної гравюри.

Результати та матеріали дослідження можуть стати у пригоді при розробці концептуальних підходів до вивчення японської скульптури та декоративно-ужиткового мистецтва, а також можуть використовуватися у творчій практиці митців, застосовуватися при атрибуції зразків мініатюрної пластики та розробці експозиційних підходів, виставкових, конкурсних та фестивальних проєктів.

Лі Цінчжао. Глави I–IІІ / Переклад з китайської, вступна стаття та коментарі Г. В. Дащенко

Нань Ґунбо; Г. В. Дащенко — вт, 31 гру 2024 00:00:00 +0100

У цій публікації вперше в синології представлено переклад глав I–IІІ (епізоди 1–28) історичного роману “Лі Цінчжао” (“李清照”) авторства гонконзького письменника Наня Ґунбо (南宮搏, 1924–1983). Цей твір є першою відомою спробою створити белетризовану версію біографії видатної китайської поетеси Лі Цінчжао (1084–1155?). Роман друкувався з 26 квітня до 18 грудня 1960 р. на Тайвані в “Центральній щоденній газеті” (“中央日報”), одній з найстаріших газет китайською мовою у світі та офіційній газеті партії Ґоміньдан.

Ключовим елементом композиції роману є поезія в жанрах ши і ци китайських поетів династій Тан (唐朝, 618–907) та Сун (宋朝, 960–1279), яку Нань Ґунбо використовує як основу для побудови сюжету.

“Лі Цінчжао” ніколи не перевидавався та не виходив окремим виданням, що, зокрема, спричинено вкрай бурхливою емоційною реакцією читачів, літературних критиків та журналістів не лише на Тайвані, а й у Гонконзі, Китаї та інших країнах Далекого Сходу, які вбачали в романі осквернення пам’яті поетеси. Він також ніколи не був предметом дослідження китайських, тайванських або західних дослідників та ніколи не перекладався іноземною мовою. У деяких наукових дослідженнях тайванських учених цей роман зазначений як втрачений.

Вступна стаття знайомить з відомостями про автора, історією виходу роману та критикою навколо нього. У примітках наведено пояснення термінів та реалій, а також стислі відомості про історичних осіб, згаданих у романі.

Дослідження блага. Частина ІІІ, глави 2–7 / Переклад з японської, вступна стаття та коментарі С. В. Капранова

С. В. Капранов; К. Нісіда — вт, 31 гру 2024 00:00:00 +0100

У цій публікації представлено український переклад глав 2–7 третьої частини праці “Дзен-но кенкю” (“Дослідження блага”) Нісіди Кітаро – визначного японського філософа ХХ ст., основоположника сучасної японської філософії. Третя частина зазначеної праці присвячена поняттю блага. У главі 2 Нісіда продовжує аналізувати поведінку та волю, яка її визначає. Він критикує матеріалістичний підхід і стверджує про єдність дії та волі. Глава 3 присвячена проблемі свободи волі. Розглянувши критично аргументи детерміністів та волюнтаристів, Нісіда обстоює тезу, що свобода – це дія згідно з власною природою. Він доходить висновку, що воля – це вияв об’єднувальної діяльності, сили, як є фундаментом реальності, і тому воля “свобідна й непідвладна законам природи”. Глава 4 присвячена проблемі цінностей. У ній Нісіда відкидає пояснення людських цінностей через закони природи та інші зовнішні чинники. Цінності, на його думку, визначені нашими прагненнями, а вони – факти безпосереднього досвіду. У наступних главах Нісіда стисло розглядає різні етичні теорії. Глава 5 присвячена інтуїтивізму. Нісіда критикує його за внутрішню суперечливість та розбіжності в розумінні інтуїції. У главі 6 розглянуто гетерономну, або ж авторитарну, етику. Цей напрям Нісіда поділяє на два різновиди – теократичний, прикладом якого слугує Дунс Скот, та автократичний, розглянутий на прикладі вчення Гоббса та Сюнь-цзи. Особливу увагу приділено поглядам Кірхмана. Нісіда вважає, що авторитарна етика позбавляє сенсу моральні закони й нездатна дати чіткий критерій розрізнення добра і зла. Глава 7 присвячена одному з різновидів автономної етики – раціоналізму. Його розглянуто на прикладі Семюела Кларка, а також кініків та стоїків. Нісіда доходить висновку, що, хоча раціоналізм і може обґрунтувати універсальність моральних законів, сам по собі він нездатний надати їм жодного позитивного змісту.

Чарака-самгіта. Розділ 1, глава 15 / Переклад із санскриту, вступна стаття та коментарі Д. В. Бурби

Д. В. Бурба — вт, 31 гру 2024 00:00:00 +0100

У цій публікації представлено перший український переклад п’ятнадцятої глави першого розділу фундаментального санскритського трактату з аюрведи (традиційної індійської медицини) “Чарака-самгіта”, який набув теперішнього вигляду, імовірно, у I ст. н. е. (Попередні глави див. у номерах журналу “Східний світ” за 2017 рік і в номерах 2 й 3 поточного року). Переклад має велике значення для ознайомлення українського читача з медичними концепціями та побутом Давньої Індії.

П’ятнадцята глава присвячена двом темам: (1) побудуванню лікарні, укомплектуванню її усіма потрібними засобами й персоналом і (2) процедурам очищення шлунково-кишкового тракту за допомогою блювотного й проносного зілля. Від лікаря вимагається вміння визначати, наскільки вдалою була процедура, і розпізнавати можливі ускладнення. Поденно описана дієта, якої треба дотримуватися протягом тижня після процедури. Оскільки персонал лікарні має включати не лише санітарів із різною спеціалізацією, кухарів, банщиків та ін., а й “умілих співаків, музикантів, декламаторів віршів, гімнів, епосу, пуран” і позаяк потрібні ще жерці для виголошення благословень, цілком доречним є зауваження про те, що таке лікування здатні дозволити собі лише правителі й багатії, а бідняки нехай лікуються тим, чим зможуть.

Доволі цікавим є намагання автора спростувати думку про те, що якщо той, хто лікує згідно з приписами медичних трактатів, не завжди досягає успіху в лікуванні, тоді як лікування, що здійснюється невченою людиною, іноді буває успішним, то начебто знання і невігластво є однаковими. У відповідь зазначається, що істинне знання є бездоганним, а вади виникають лише через неповне оволодіння знаннями.

Орієнталізм у дослідженні східних філософій (ХІХ – 1 пол. ХХ ст.)

Ю. С. Філь — вт, 31 гру 2024 00:00:00 +0100

Увазі читача запропоновано рецензію на колективну монографію «“Орієнталістська парадигма” у дослідженні східних філософій. ХІХ – перша половина ХХ ст.», яка вийшла у видавництві “Наукова думка” у 2023 році.

У незалежній Україні запит на дослідження “орієнталізму” в класичному сенсі, запропонованому Е. Саїдом, був очікувано пов’язаний з постколоніальними студіями на власному, українському, матеріалі. Західні колоніальні упередження щодо “Іншого” на Сході відтворювалися щодо України, але глядач був не на Заході, а насамперед у Росії та Польщі. Сусіди романтизували й екзотизували Україну, надаючи їй та її жителям рис “фемінності”, “емоційності”, “екзотичності” та “еротичності”. Отже, особливістю українських орієнталістських досліджень є їхня обґрунтована “україноцентричність” і постколоніальність, коли предметом дослідження є орієнталізм українців чи орієнталізм щодо українців. Ще однією особливістю є те, що літературознавство є піонером у таких дослідженнях. На цьому тлі колективна монографія в рамках історії філософії про орієнталізм у дослідженнях східних філософій на Заході видається новаторською й такою, що суттєво збагачує ще одну нішу в українській науці – дослідження взаємодії “Захід – Схід” у неукраїнському просторі. Також особливістю монографії є те, що вона не акцентує постколоніальний аспект орієнталізму, а розкриває різні грані інтелектуальної та філософської взаємодії Сходу і Заходу, роблячи свій внесок у мозаїку українських досліджень орієнталізму.

Колективна монографія присвячена орієнталізму в дослідженні філософій чотирьох цивілізацій – мусульманської (із суфізмом), китайської, індійської та єврейської.