Східний світ

Позиція османської влади щодо контрабанди на митниці в Александрійському порту (кінець XVIII ст.)

А. М. Айман — 2025-12-05

Метою цього дослідження є висвітлення впливу політичної нестабільності, особливо наприкінці XVIII ст., під час подвійного губернаторства (Ібрагіма-бея і Мурада-бея), на економічні інституції Єгипту, а саме на Александрійський порт. Юридичні документи Александрійського шаріатського суду і митні записи Александрії часів Османської епохи, які зберігаються в Національному архіві Єгипту, були використані як джерело дослідження й аналізу, із застосуванням методу історичного дослідження та кількісно-статистичного методу. Результати розвідки засвідчують, що контрабанда на митниці в порту Александрії в середині XVIII ст. вважалася економічним злочином, оскільки вона включала незаконні спроби уникнути сплати митних зборів. Це явище було зумовлене різними адміністративними та економічними причинами і мало прямий вплив на податкову та митну системи Єгипту, а також на суспільство. Це спонукало османську владу розробити механізми для боротьби з його наслідками та їхньої мінімізації. У статті рекомендується проведення подальших досліджень на базі османських документальних джерел при вивченні історії арабських економічних інституцій, портів і митниць, щоб спростувати хибні уявлення, які висловлювали щодо цього західні джерела, особливо французькі.

Сприяння глобалізації з тіні: піратство і заморські китайці до 1684 року

Хун Так Вай — 2025-12-07

У статті переосмислюється складний взаємозв’язок між піратством, міграцією та ранньою глобалізацією шляхом акцентування ролі заморських китайців до 1684 року – року, коли династія Цін офіційно скасувала морську заборону та дозволила приватну торгівлю за кордоном. Тоді як панівні наративи глобалізації підкреслюють роль імперій і державного експансіонізму, це дослідження зміщує фокус на неформальних, часто бездержавних акторів – піратів, контрабандистів і купців-мігрантів, які діяли поза межами офіційного державного контролю. Спираючись на джерела китайською, японською, португальською та мовами Південно-Східної Азії, стаття аналізує, як китайські поселення в Малацці, Паттані, Нагасакі, Манілі та інших прибережних просторах істотно сприяли формуванню трансрегіональних зв’язків задовго до цінських реформ у сфері мореплавства. Основна теза полягає в тому, що заморські китайці не були лише жертвами імперських обмежень, а навпаки – стратегічними суб’єктами, які створювали гнучкі, мобільні та адаптивні мережі, що долали політичні кордони. Стаття пропонує переосмислення піратства не як загрози порядку, а як ефективного механізму з’єднання регіонів. Піратські та торговельні практики поєднувалися з дипломатією та релігійним обміном, сприяючи переміщенню людей, капіталу й знань у морському просторі Азії. Автор доводить, що ці взаємодії формували децентралізовану, але сталу інфраструктуру раннього глобального обміну.

Порівнюючи приклади з різних частин Східної та Південно-Східної Азії, стаття заперечує лінійне уявлення про китайську міграцію, що починається з реформ династії Цін або з діаспори XIX століття. Натомість висвітлюється довша й складніша історія, у якій китайські діячі трансформували регіональну динаміку альтернативними, часто позадержавними шляхами. Отже, дослідження закликає до перегляду уявлень про глобалізацію як процес, що виникає не лише з імперських центрів, а й із тіньових мереж, які підтримували китайські агенти в морській Азії.

Українська громада Маньчжурії в польсько-японських відносинах 1930-х рр.

В. Л. Комар — 2025-12-07

Метою статті є аналіз місця і ролі української громади в Маньчжурії в польсько-японських відносинах 1930-х рр. Особливу увагу приділено політиці міжвоєнної Польщі та імператорської Японії щодо створення Зеленої України. У цьому контексті йшлося про використання потенціалу української еміграції Маньчжурії у великодержавних планах цих держав, які були зацікавлені в розчленуванні СРСР та загарбанні територій Далекого Сходу.

Аналіз політики Ю. Пілсудського в налагодженні співпраці з Японією засвідчив їхні спільні інтереси в розчленуванні Радянського Союзу на окремі національні держави й підпорядкуванні їх своєму політичному впливові. Вважалося за доцільне використання потенціалу української еміграції різної політичної орієнтації: прихильників УНР, гетьмана П. Скоропадського та ОУН. Зазначимо, що польсько-японська співпраця в українському питанні мала негативні наслідки для консолідації українського визвольного руху.

З’ясовано, що на початку 1930-х рр. реалізація концепції прометеїзму Польщі щодо створення Зеленої України спиралася на підтримку імператорської Японії та використання еміграції УНР в Харбіні. Однак представники УНР рішуче відмовилися від ролі маріонетки у великодержавній доктрині Японії, а прагнули створення незалежної Зеленої України на Далекому Сході. З огляду на це напередодні Другої світової війни мілітаристські кола Японії переорієнтувалися на використання потенціалу Далекосхідної ОУН у майбутній війні з СРСР. Виношуючи плани перетворення української громади Харбіна в знаряддя для реалізації своїх великодержавних доктрин, Польща сама стала жертвою зовнішньої агресії на початку війни, а Японія найбільше постраждала на її завершальному етапі.

Етнічний склад населення Волзької Булгарії за даними Ібн Фадлана та інших мусульманських авторів

О. Б. Бубенок — 2025-12-08

Статтю присвячено етнічному складу та генезису племінних об’єднань Волзької Булгарії, відомих за свідченнями Ібн Фадлана та інших мусульманських авторів Х ст. Аналіз письмових джерел, започаткований А. П. Ковалівським, у поєднанні з науковими дискусіями дає підстави вважати, що лише одне з чотирьох зафіксованих племен мало власне булгарське, тобто прототюркське, походження.

Особливу увагу приділено трьом іншим племінним групам. Барсула (баранджар) розглядається як нащадки барсілів, які в часи Раннього Середньовіччя мешкали на Східному та Центральному Передкавказзі; їхнє походження доцільно пов’язувати з народами хозарського кола. Есегел ідентифікується як етнічна група середньоволзького походження, ймовірно нащадки фіно-угорських племен, що увійшли до складу булгарського союзу. Суваз (сувар), за низкою джерел, були спадкоємцями савірів, відомих на Східному Кавказі та в Передкавказзі в VI–VII ст., і на ранніх етапах історії Волзької Булгарії проживали на лівому березі Волги.

Важливим аспектом дослідження є аналіз поховальних обрядів та соціально-політичного устрою. Похоронна культура булгар демонструє поєднання мусульманських практик із давніми скіфо-сарматськими та тюркськими традиціями, що засвідчує багатошаровість етногенезу. У політичному плані Булгарія постала як союз кількох племінних угруповань, очолюваний царем (балатвар), чия влада спиралася на знать і дружину, організовану за давньотюркськими зразками.

Отже, формування Волзької Булгарії у VIII–IX ст. було результатом складних етнічних процесів, що поєднали приазовських булгар з їхніми східними сусідами та місцевими фіно-угорськими групами. Унаслідок цього виникла багатокомпонентна конфедерація, у якій етнонім “булгари” поступово став самоназвою, забезпечивши поширення спільної проточуваської мови й культурної ідентичності.

Афганознавчі студії в діяльності Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства (1926–1933 рр.)

О. Л. Ковальков — 2025-12-08

У статті вперше у вітчизняній історіографії проаналізовано напрацювання вчених – членів Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства (ВУНАС) у вивченні історії та тогочасних суспільно-політичних і соціально-економічних проблем Афганістану в контексті розвитку української та радянської історіографії Сходу 1920-х – початку 1930-х рр. З’ясовано, що нетривала, але яскрава історія діяльності Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства була часом становлення українського сходознавства, яке мало всі підстави розвинутись у самобутню національну наукову школу. Кілька поколінь уже сформованих і молодих талановитих учених започаткували різні напрями сходознавчих студій, що втілилось у численних наукових публікаціях. Важливу роль у розвитку українського сходознавства відіграв часопис “Східний світ” / “Червоний схід”. ВУНАС тісно співпрацювала з Українсько-східною торговельною палатою, що свідчило про практичну спрямованість сходознавчих студій. Попри тісну залежність від загальносоюзних сходознавчих центрів і щораз більший вплив на тодішнє суспільствознавство марксистсько-ленінської методології, ВУНАС за короткий термін спромоглася перетворитися на авторитетний і затребуваний науково-експертний осередок республіканського рівня, який підтримував зв’язки з багатьма освітніми і науковими закладами Радянського Союзу, Європи й Азії.

Попри те що Афганістан не був пріоритетом у діяльності ВУНАС, а також очевидну заідеологізованість і кон’юнктурність, фахові й аналітичні як на свій час праці українських учених, особливо О. Гладстерна й Л. Величка, зберігають історичну й історіографічну цінність і можуть бути затребуваними сьогодні. Багатий фактичний матеріал, зваженість оцінок, чітке розуміння історичних умов та особливостей розвитку Афганістану й місця країни в історії регіону і світовій геополітиці ХІХ – початку ХХ ст. дають підстави констатувати, що вони відповідали тогочасному рівню розвитку радянського та світового сходознавства. Вони засвідчили високий потенціал українського сходознавства загалом й афганістики зокрема, який, на жаль, не був реалізований передусім через репресії з боку Кремля. Більшість членів і співробітників ВУНАС, як, власне, і Всеукраїнської академії наук, були репресовані за надуманими звинуваченнями. Вивчення афганознавчих студій українських учених – членів ВУНАС можуть прислужитися завданню становлення сучасної української афганістики.

Антіохійські арабомовні редакції богослужбового Псалтиря XVII–XVIII ст.

Ю. І. Петрова — 2025-12-08

У статті досліджується історія редагування арабського богослужбового Псалтиря в Антіохійській церкві після запровадження арабського друкарства в Османській імперії. Дослідження базується на порівнянні рукописних і друкованих версій арабського Псалтиря. Першим важливим етапом на шляху до стандартизації арабомовного Псалтиря стало алеппське видання 1706 р. за редакцією митрополита Афанасія Даббаса. Воно базувалося на рукописній версії XVII ст., яка походить від редакції знаного перекладача Біблії Абдаллаха Ібн аль-Фадла Антіохійського (XI ст.). Бухарестське видання Псалтиря 1747 р. повністю ґрунтувалося на алеппському, за винятком незначних граматичних відмінностей. 1735 р. в ліванському Шувейрському монастирі було надруковано покращену версію, яка базувалася на алеппському виданні. Шувейрське видання демонструє набагато якісніший текст із погляду орфографії, граматичних норм класичної арабської мови й відповідності Септуагінті, з якої робився переклад Біблії в Антіохійській церкві. Ця версія зазнала багато перевидань і стала другим важливим етапом редагування арабського Псалтиря. Третьою редакцією Псалтиря XVIII ст. – з оригінальними правками в біблійних текстах, але із запозиченими із шувейрської редакції текстами молитов після кафізм – стало бейрутське видання 1752 р.

У редакторській роботі видавців Псалтиря спостерігається однаковий метод: біблійні тексти (псалми й пісні пророків) зазнали мінімального втручання, оскільки їхній давній усталений переклад за редакцією Абдаллаха Ібн аль-Фадла вже пройшов апробацію століттями і користувався авторитетом, тоді як з молитвами після кафізм, які не є біблійними текстами і в які проникло багато діалектизмів і рис християнської середньоарабської мови, редактори мали більше свободи і тому вдавалися до багатьох лексичних замін і реструктуризації речень.

У публікації пропонується переклад українською другої передмови до алеппського Псалтиря (1706) і передмови та післямови до бейрутського Псалтиря (1752), у яких зустрічаються важливі згадки про редакторську роботу над арабським текстом.

Перший розділ “Уривків з ногайського епосу” з фондів ІР НБУВ: особливості композиції і змісту

Н. С. Сейтяг’яєв — 2025-12-08

У статті представлені результати дослідження змісту першого розділу “Уривків з ногайського епосу” з рукописного збірника “Абул-Гази. Родовід тюрків” із зібрання Інституту рукопису НБУВ. Дослідження було проведено шляхом порівняння змісту “Розділу, що описує місця зібрань та місця перебування” з “Дафтар-и Чингіз-наме” з відповідними розділами (дастанами) ногайських за походженням списків твору (берлінського рукопису та “історії татар”), а також порівняння змісту ногайських текстів між собою.

Було з’ясовано, що ногайські варіанти зазначеного розділу “Дафтару” за композицією та змістом близькі до поволзьких. Проте наявність у них фраз bolġan Birki і bolur bir замість топоніма Bulġar у поволзьких списках свідчить про те, що поволзькі та ногайські списки “Дафтару” походять від різних протографів і що спільний протограф ногайських списків, можливо, належить до кінця XVII ст.

Різночитання в дастані з берлінського рукопису мають характер спотворень, тоді як окремі зміни в дастані з “історії татар” свідчать про редагування тексту. Близькість двох текстів за композицією доводить їхнє спільне походження, однак деякі характерні відмінності, як-от додання до тексту відомостей про Боз-Агаш перед Сараєм, свідчать про брак безпосереднього зв’язку між ними.

Найстарішим з ногайських текстів є дастан з берлінського списку або його протограф. Другим за часом появи є варіант з “історії татар”, придбаної Ю. фон Клапротом, а перший розділ “Уривків” є пізнішім за два інші тексти. До змін у змісті першого розділу “Уривків” належать скорочення деяких старих даних, насамперед пов’язаних з історією волзько-уральського регіону, і включення нових, запозичених з тексту “Дафтару”, з ногайського героїчного епосу та інших, невстановлених джерел.

Як видно з усього, перший розділ “Уривків” є подальшою редакцією варіанта розділу “Дафтару” з “історії татар”. Помилкові межі окремих речень вказують на те, що вона з’явилася на Північному Кавказі, можливо, у районі П’ятигір’я. Зміни в тексті першого розділу “Уривків” засвідчують, що серед ногайців наприкінці XVII – у XVIII ст. писемна та усна традиції збереження пам’яті про історичне минуле свого народу співіснували, тісно взаємодіяли та доповнювали одна одну.

Термінологія кримінального права в “Сійāсатнāме”: деякі її етимологічні, семантичні та функціональні особливості

І. В. Сівков — 2025-12-09

Робота присвячена дослідженню правничої термінології, що вживається в “Сійāсатнāме” (سياسة نامه) – третій частині Кодексу “Сійāсатнāме” (قانون السياسة نامه) – першого Органічного закону (النظام الاساسي) Єгипту, ухваленого декретом єгипетського віцекороля / губернатора (вāлī) Мухаммада Алі-паші (1805–1848) у 1253/1837 р. Ухвалення “Сійāсатнāме” було однією з ранніх спроб кодифікації єгипетського кримінального права Мухаммадом Алі-пашею. Текст “Сійāсатнāме”, що може розглядатися як зразок офіційно-ділового стилю нової арабської мови, який почав вимальовуватися на початку XIX ст., чітко відбиває його основні мовні риси, зокрема широке вживання слів, що набули термінологічних значень в адміністративній та правовій сферах письмової арабської мови Єгипту часів правління Мухаммада Алі-паші – епохи формування адміністративного апарату новоєгипетської держави та модернізації її правової системи. Низка арабських правничих термінів, функціонування яких засвідчене в тексті “Сійāсатнāме”, мають стосунок до термінології кримінального права та позначають посадові злочини державних службовців (напр., رشوه “хабар”) та покарання за них (напр., عزل “звільнення з посади”). Етимологічний аналіз термінів кримінального права, що фігурують у тексті “Сійāсатнāме”, засвідчив, що переважна їхня більшість мають генетично арабське походження (за винятком لومان “порт у м. Александрії як місце, де засуджені до каторжних робіт відбували свій вирок”, كرباج “батіг як знаряддя тілесного покарання”) та належать до пласту лексики класичної арабської мови (за винятком اغتلاس – єгипетського діалектного варіанта класичного اختلاس “протиправне привласнення (чужого) майна”). За результатами структурного аналізу згаданих термінологічних одиниць було зроблено висновок про те, що вони репрезентовані як однокомпонентними термінами (напр., حبس “ув’язнення”), так і багатокомпонентними термінами-словосполученнями (напр., اجرا الجزا “накладання покарання”). З огляду на це було проаналізовано валентність термінів кримінального права, уживаних у тексті “Сійāсатнāме”, при утворенні термінологічних словосполучень. Також розглянуто особливості функціонування термінів кримінального права у згаданому законодавчому тексті.

Між громадянською лояльністю та релігійною ідентичністю: чи вплинуло ставлення мусульманського світу до російсько-української війни на українських мусульман?

Д. В. Брильов — 2025-12-09

Російсько-українська війна актуалізувала проблему взаємозв’язку між громадянською лояльністю та релігійною ідентичністю, особливо на тлі неоднозначного ставлення мусульманських країн та рухів до конфлікту. У своїй статті я аналізую реакцію на російсько-українську війну як на рівні урядових структур мусульманських країн, так і на рівні транснаціональних ісламських рухів, які мають прихильників в Україні. Окрім того, аналізую, як мусульманські громади в Україні підходять до цього питання на рівні поведінкових стратегій, а також теологічного та публічного дискурсу. Особливу увагу приділено тому, як ситуативна ідентичність виражається в зіткненні інтересів між релігійними та громадянськими референтними групами, до яких дотичні мусульмани в Україні. У цій статті я виділяю три типи ставлення мусульманських громад до війни в Україні: 1) нейтралітет (“Це не наша війна”); 2) підтримка Росії; 3) підтримка України. Доходжу висновку, що мусульмани в Україні, незважаючи на своє різноманітне походження, утворюють лояльну до держави спільноту, причому найбільшу громадянську лояльність виявляють мусульмани, народжені в Україні.

Скіфські горити крізь грецьку призму: Чортомлицька серія

Г. В. Вертієнко — 2025-12-09

У статті аналізуються вживання терміна γωρυτός у давньогрецьких джерелах та його етимологія. Авторка розглядає візуальну програму відомих золотих накладок горитів Чортомлицької серії (Чортомлик, 1863; Іллінці, 1902; Мелітополь, 1954; Пʼять братів, № 8, 1959), які були знайдені в курганах другої половини IV ст. до н. е. На жаль, одна з накладок, з Іллінців, була втрачена під час Другої світової війни. Детально розглянуто технічний процес виготовлення накладок горитів. Спосіб виготовлення горитів вручну надавав кожній накладці унікальних рис, які, ймовірно, ще більше підкреслювалися варіаціями сплавів та додатковими деталями. Вперше проведено порівняльний аналіз кожної сцени на трьох збережених накладках. Крім того, авторка подає стислий розгляд наявних інтерпретацій значення сцен, включно з міфами про Алопа, Ахілла та Телефа, а також іранськими та скіфськими міфами. На думку авторки, візуальна програма накладок пов’язана зі смертю і відродженням ідеального героя (Ахілла?), вказуючи на есхатологічну семантику за грецьким зразком. Отже, горити Чортомлицької серії, можливо, були виготовлені спеціально для поховальних обрядів скіфської вищої аристократії, а не для дипломатичних відносин.

Внесок українських науковців у становлення Індійського інституту технологій у Бомбеї (1950–1970 рр.) в контексті місії ЮНЕСКО

O. А. Борділовська — 2025-12-09

Стаття присвячена дослідженню історії успішного співробітництва України та Індії в галузі науки, освіти та культурної спадщини на прикладі участі Одеського політехнічного інституту у формуванні Індійського інституту технологій у Бомбеї (IIT Bombay). Дослідження ґрунтується на архівних матеріалах професора, доктора технічних наук Г. М. Мещерякова, який з кінця 1950-х років очолював місію ЮНЕСКО в Індії. Ця десятирічна місія (1956–1966) мала на меті закласти фундамент індійської технічної освіти. Результати дослідження історії становлення ІІТ Бомбея засвідчують, що цей процес був не лише загальнорадянський, а й реалізовувався за участі інших республік колишнього СРСР, зокрема України, яка має власну історію партнерства та взаємодії з Індією у сферах освіти, науки й культури. Українські індологи активно досліджують, систематизують і вводять у науковий обіг спадщину українських науковців, які зробили внесок у розвиток Індії, зокрема у становлення її системи вищої технічної освіти. Мета роботи – вписати цю історію в ширший контекст українсько-індійської технологічної співпраці радянського періоду, а також у діяльність ЮНЕСКО та її освітніх місій. Запропонована стаття має новаторський характер, оскільки звертається до малодослідженої теми, пропонує її нову інтерпретацію та відкриває перспективи для подальших досліджень у сфері історії міжнародної співпраці та культурної дипломатії.

Нань Ґунбо. Лі Цінчжао. Глава ІХ / Переклад з китайської, вступна стаття та коментарі Г. В. Дащенко

Г. В. Дащенко — 2025-12-09

У цій публікації продовжено переклад історичного роману “Лі Цінчжао” (“李清照”) авторства гонконзького письменника Наня Ґунбо (南宮搏, 1924–1983). Представлено переклад IХ глави (епізоди 101–118), яка виходила з 11-го до 28 серпня 1960 року в тайванській “Центральній щоденній газеті” (“中央日報”). Події, зображені в цій частині роману, відбуваються навесні 1129 року.

У цій главі описуються останні дні життя Чжао Мінчена з акцентом на емоціях, переживаннях та почуттях усіх персонажів. Психічний стан Лі Цінчжао зображується відповідно до гендерних стереотипів (розгублена, безпорадна та емоційно неврівноважена жінка), тоді як емоції Чжао Мінчена є більш складними і мають різні комбінації. Емоційний стан персонажів виявляється через міміку та жести, а також передається через діалоги, які відіграють ключову роль у розкритті образів.

У цій главі Нань Ґунбо наводить 2 повних ци на мелодію “Хвилі, що миють пісок” (“浪淘沙”), авторкою яких він зазначає Лі Цінчжао. Однак більшість сучасних дослідників піддають сумнівам її авторство.

Вступна стаття висвітлює проблему атрибуції сунських ци. Розглянуто основні шляхи валідизації висновків щодо авторства поетичних творів. Виокремлено основні відмінності між зображенням подій у цій главі роману та автобіографією Лі Цінчжао «Післямова до “Записів про написи на бронзі та каменях”» (“金石錄後序”, 1135 p.). У примітках наведено пояснення термінів та реалій, а також стислі відомості про історичних осіб, згаданих у романі.

Нісіда К. Дослідження блага. Частина ІІІ, глави 10–11 / Переклад з японської, вступна стаття та коментарі С. В. Капранова

С. В. Капранов — 2025-12-09

У цій публікації представлено український переклад глав 10–11 третьої частини праці “Дзен-но кенкю” (“Дослідження блага”) Нісіди Кітаро – визначного японського філософа ХХ ст., основоположника сучасної японської філософії. Третя частина зазначеної праці присвячена поняттю блага. У главі 10 Нісіда аналізує особисте благо. Він доходить думки, що благом слід назвати гармонію різних активностей свідомості. Щоб визначити цю гармонію, Нісіда звертається до поняття глибинної об’єднувальної сили свідомості, яку він ототожнює з особистістю. На думку мислителя, істинна особистість людини виявляється в стані, де ще “немає поділу на знання, почуття та волю, немає відокремлення суб’єкта від об’єкта”. Врешті, виходить, що людська особистість – це вияв об’єднувальної сили, що лежить у підґрунті реальності. Отже, реалізація особистості і є для неї абсолютним благом. Глава 11 присвячена проблемі форми блага, тобто мотивації доброї поведінки. З огляду на те, що абсолютно добра поведінка має бути спрямована на реалізацію особистості, Нісіда робить висновок, що така поведінка має випливати із внутрішньої необхідності “Я”, а ця необхідність може виявитися лише в стані безпосереднього досвіду. Голос такої глибинної потреби Нісіда називає щирістю. Він застерігає, що бути щирим не значить сліпо коритися своїм забаганкам. Навпаки, йдеться про сувору працю над собою. За Нісідою, добра поведінка неодмінно має бути обумовлена любов’ю в її найвищому сенсі – як подолання межі між собою та іншим, між суб’єктом та об’єктом. У запропонованих читачеві главах Нісіда, як і раніше, активно звертається до західних джерел – філософії (Платона, Канта, Арістотеля, Спенсера, Шефтсбері), християнської релігії (Євангеліє від Матвія та Послання апостола Павла до галатів), а також поезії (Ґете). Зі східної філософії Нісіда цитує Конфуція, упанішади, “Чжун юн”, дзен-буддійський збірник коанів “Застава без брами” (кит. “У мень ґуань”, япон. “Мумонкан”) та Сенчжао, згадує також художника – дзен-буддиста Сессю Тойо.

Чарака-самгіта. Розділ 1, глава 17 / Переклад із санскриту, вступна стаття та коментарі Д. В. Бурби

Д. В. Бурба — 2025-12-09

У цій публікації представлено переклад сімнадцятої глави першого розділу фундаментального санскритського трактату з аюрведи (традиційної індійської медицини) “Чарака-самгіта”. (Попередні глави див. в попередньому номері журналу “Східний світ”, номерах 2–4 минулого року та номерах за 2017 рік). Переклад має велике значення для ознайомлення українського читача не лише з медичними концепціями та побутом Давньої Індії, а й з її релігійно-філософськими доктринами.

У сімнадцятій главі йдеться про хвороби голови, хвороби серця і сім видів гнійників. Класифікація гнійників проведена за формою, кольором і локалізацією. До хвороб голови зараховані мігрень, нежить, захворювання рота, носа, очей та вух, запаморочення, параліч обличчя, тремор голови, спазм горла, шиї або щелеп та “різні інші хвороби”. Головною причиною хвороб в аюрведі вважається дисбаланс дош – аналогів гуморів, що згадуються в працях Гіппократа. Також у главі описаний такий фантастичний складник організму, як оджас: “Жовтувата, з домішками червоного, локалізована в серці чиста речовина в тілі називається оджасом; втративши його, людина гине”. Але водночас у главі названі цілком раціональні причини патологічного “розбалансування” міфічних дош: нездорове харчування, надмірні фізичні навантаження чи, навпаки, гіподинамія, емоційний стан тощо.

Цікаво, що той, хто страждає від серйозного захворювання, у главі мимохідь названий грішником. Це є свідченням наївної теології давнини, згідно з якою люди страждають за свої гріхи. Автор закликає читача завжди піклуватися про своє здоров’я, бо кожна людина оточена хворобами, мов ворогами. Завершується глава підсумковим переліком її змісту.