Східний світ

Пуштунське питання в контексті пакистанських реалій: історія та сучасність

O. А. Борділовська — 2025-03-22

Стаття є своєрідним вступом до вивчення так званого пуштунського питання, як його розуміють насамперед у Пакистані. Крім того, тут розглядаються ключові моменти, пов’язані з історією та сучасністю пуштунів, як-от походження та соціокультурні особливості цього великого етносу, що проживає в Південній Азії; а також характерні риси соціальної організації та самоврядування цього народу. Пуштунське питання як таке виникло після того, як британська адміністрація в Індії в 1893 році визначила “лінію Дюранда”, якою поділила території, історично населені цією етнічною групою. У статті коротко згадуються основні етапи історії пуштунів з метою пояснити, чому вони, врешті-решт, опинилися розділеними між двома країнами – Афганістаном і Пакистаном. Зазначається, що ситуація є досить специфічною – у Пакистані пуштунів проживає більше, ніж в Афганістані, де вони є титульною нацією. Проте етнічна культура та кодекс суспільної поведінки є спільними для пуштунів в обох державах. Авторка намагається розглянути переважно проблеми, з якими стикаються пуштуни в Ісламській Республіці Пакистан, від самого створення цієї держави. Зазначається, що загалом лідери пуштунської нації були проти поділу колишньої Британської Індії в 1947 році, а потім змушені були пристосовуватися до нових історичних обставин. Зараз більшість пуштунських організацій продовжують дотримуватися принципу ненасильницької боротьби за свої права. Авторка намагається зруйнувати певні міфи, які існують навколо менталітету та поведінки пуштунів, як-от про виняткову нетерпимість і войовничість, постійний особливий зв’язок із терористичними організаціями, насамперед з Талібаном. Натомість наголошується на феномені пуштунів: незважаючи на складні історичні умови, несприятливу географію та численні політичні інтриги, цей народ зберіг свою ідентичність.

Партія Ріккенмінсей-то: ідейне позиціонування і політична еволюція у владній системі Японської імперії 1927–1940 рр.

В. А. Рубель — 2025-03-22

Конституційно-демократична партія (Ріккенмінсей-то) була створена в Японії 1 червня 1927 р. після розпаду урядової коаліції “трьох партій захисту конституції” (ґокен сампа найкаку) внаслідок злиття партії “Конституційний союз” (Кенсей-кай), яка втратила статус керівної, та опозиційної Партії справжніх друзів конституції (Сейюхон-то). В умовах нещодавно впровадженого в Японії загального виборчого права ліберально-центристська Ріккенмінсей-то дістала масову підтримку на виборах, проте не виборола більшості в парламенті, тому спочатку стала найпотужнішою опозиційною партією. 1929 р., коли серія корупційних скандалів змусила до відставки уряд Спілки друзів конституційного правління (Ріккенсейю-кай), що спирався на підтримку Двору, вищої державної бюрократії та військових, партія Ріккенмінсей-то дістала можливість сформувати власний уряд і ненадовго стала керівною. У листопаді 1930 р. глава партійного кабінету конституційних демократів Хамаґучі Осачі був важко поранений під час теракту і наступного року помер. Його наступник на посаді лідера партії та уряду Вакацукі Рейджіро не зміг привести до покори вище командування збройних сил і після початку не схваленої ним військової операції із захоплення Маньчжурії у грудні 1931 р. пішов з урядом у відставку. Відтоді Ріккенмінсей-то, зберігаючи рейтинг найпопулярнішої серед виборців партії, залишалась головною опозиційною партією до примусової ліквідації в 1940 р. Метод проблемно-хронологічного аналізу фактологічного матеріалу дає підстави стверджувати, що головною причиною неремстиво-покірного виконання партією Ріккенмінсей-то урядового наказу про самоліквідацію була її електоральна опора на не готовий до безкомпромісного протистояння з владою “середній клас”. Крім того, колишні керівники Конституційно-демократичної партії в нових умовах однопартійної політичної системи обійняли важливі державні посади, що цілком задовольнило їхні особисті політичні амбіції.

Політична діяльність Нур-Девлета в Кримському та Касимовському ханствах

О. Б. Федчук — 2025-03-22

У статті представлено основні віхи політичної діяльності Нур-Девлета як кримського і касимовського хана. Проаналізовано образ правителя у кримськотатарській літописній традиції. Висунуто припущення, що напередодні інтронізації майбутній хан убив старшого брата Девлета-Яра. Подальшого розвитку набули концепції наявності дуумвірату в Кримському ханстві й датування другого царювання Нур-Девлета 1477 р. Визначено ключові аспекти зовнішньої та внутрішньої політики хана. Простежено сутність причин, які двічі призвели до його детронізації. З’ясовано, що Нур-Девлет був визначним касимовським ханом.

Сучасники визнавали Нур-Девлета легітимним монархом, адже він був обраний Курултаєм. Тільки у XVIII ст. його образ був спотворений. Оскільки смерть Хаджі Ґерая була раптовою, а хан не створив системи престолонаступництва, його спадщину оскаржували різні претенденти. Напередодні інтронізації Нур-Девлет здійснив якийсь крамольний вчинок. Найімовірніше, йдеться про вбивство Девлета-Яра, після чого він міг претендувати на престол за принципом старшинства в сім’ї. Після тривалої боротьби із суперниками хан утвердився при владі (спершу зі співправителем Менґлі Ґераєм, пізніше як самостійний володар). Він конфліктував з Мамаком, орієнтувався на підтримку Польщі та ординської еліти (роду Кунграт і Ахмата). Кримці прагнули унезалежнитися від Сарая, тому така політика викликала обурення і призвела до детронізації хана. Нур-Девлет програв змагання за трон і мусив шукати притулку в Кафі. Втім, він прагнув повернутися до ханату і став учасником низки інтриг. Це призвело до його ув’язнення, з якого його звільнили після османського завоювання Тавро-Лігурії. У 1475 р. Нур-Девлет не став удруге кримським ханом. Ця інформація не підтверджується синхронними джерелами. Натомість він дістав султанський берат у 1477 р. і правив разом з Айдером. Хан мав напружені відносини з Емінеком та співправителем, намагався зблизитися з Польсько-Литовською державою, знову позбувся влади й був змушений втекти з Криму. На службі Москві та як правитель Мещерського юрту Нур-Девлет виявив себе здібним воєначальником. Тому хана можна схарактеризувати як проміжного володаря Криму, але видатного правителя Касимовського ханства.

Сігла на срібних золотоординських монетах XIV–XV століть

Ю. В. Зайончковський — 2025-03-22

Предметом статті є загадкові графічні символи на срібних золотоординських монетах XIV–XV століть. Ці знаки, які запропоновано називати “сіглум” (у множині – “сігла”), відрізняються за своїм зовнішнім виглядом та сутністю від тамг та прикрас монетного поля (“вузлів щастя”), що досить часто зустрічаються на дангах.

На золотоординських срібних монетах 1360-х – 1490-х років ханів Абдуллаха, Мухаммада, Токтамиша, Бек-Суфі та Муртази виділено п’ять графічних елементів, які були зараховані до категорії сігла. Кожен сіглум ексклюзивний і зустрічається лише один раз на монетах, вибитих на конкретному монетному дворі в конкретний період. У цьому полягає одна з відмінностей золотоординських сігла від так званих диферентів та сігла на візантійських монетах, які регулярно зустрічаються на емісіях конкретного монетного двору в досить великому розмаїтті і які проставлялися на монетах з ініціативи монетної влади. Висловлено припущення, що сігла вирізалися на штемпелях дангів за згодою адміністрації на прохання замовника монетної емісії та містять інформацію про нього.

Особливості мови “Стислої історії кримських ханів”

Н. С. Сейтяг’яєв — 2025-03-22

У статті викладено результати дослідження мови невеликого за обсягом твору з історії Кримського ханства, відомого під умовною назвою “Стисла історія кримських ханів”. Раніше мова твору була охарактеризована дослідниками як ногайсько-татарська (Ю. фон Клапрот, 1807–1808) і кримськотатарська (М. А. Усманов, 1975). З метою встановлення мови було проведено порівняльне дослідження мови берлінського та київського списків “Стислої історії”. Виокремлено характерні особливості мови списків, які становлять дві групи, одна з яких відображає характерні риси мов огузької групи, а друга – мов кипчацької групи.

Аналіз виявлених мовних особливостей списків твору показав, що його мова є змішаною, у якій характерні риси, властиві тюркським мовам кипчацької групи, поширеним на Північному Кавказі та в Північному Причорномор’ї, поєднані з рисами, властивими огузьким мовам, насамперед османській. Пошуки діалектної основи мови “Стислої історії кримських ханів” засвідчили, що вона з незначними відмінностями близька до мови кримських офіційних листів та інших документів Кримського ханства другої половини XVI – початку XVIII століття, а також до розмовної мови міста Бахчисарая в Криму. Все це дало підстави попередньо охарактеризувати мову твору як стару кримськотатарську писемну мову.

Дослідження особливостей орфографії числівників toḳuz (“дев’ять”), toḳsan (“дев’яносто”) і tört (“чотири”) з початковими звуками /т/, яка лише частково відповідає написанню цих числівників в офіційних листах та інших документах Кримського ханства другої половини XVI – початку XVIII століття, дало змогу припустити, що твір був створений у середовищі ногайців, підданих кримських ханів, на Північному Кавказі. Аналіз повідомлень Ю. фон Клапрота щодо ногайсько-татарської мови твору й використання ногайцями на письмі старої татарської мови, яка називається джагатайською або шагалтайською, підтвердив це припущення й дав підстави остаточно встановити, що твір був написаний мовою, яка збігається з мовою офіційних листів та інших документів Кримського ханства другої половини XVI – початку XVIII століття.

Власницькі шрифтові екслібриси на єврейських друкованих книгах із фонду Кам’янець-Подільського історичного музею-заповідника

Н. С. Уфімцева — 2025-03-22

В Україні в багатьох національних та державних бібліотеках і музеях зберігаються колекції єврейських друкованих книг, досі існують лише поодинокі спроби дослідити окремі аспекти, пов’язані з історією формування колекцій, книжковою культурою єврейських громад, практиками книговолодіння та читацтва. Така ситуація тривало зберігалася за колекцією єврейських друкованих книг із фонду “Стародруки” Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника. Ця колекція та відомості про неї загалом і про окремі книги вперше вводяться до наукового обігу. У статті аналізуються шрифтові екслібриси зі згаданої колекції. Читачами та власниками книг були члени єврейської громади Кам’янця-Подільського. Деякі книги належали до складу бібліотек різних релігійних інституцій. На книгах збереглося багато слідів, залишених людьми, які їх читали, володіли чи користувалися ними: екслібриси, підписи, числові та/або математичні записи, рукописні примітки, малюнки, вірші тощо. Власницькі шрифтові екслібриси, які вказують на належність книг, є першоджерелом до соціально-релігійної історії єврейської громади Кам’янця-Подільського. Вони допомагають виокремити різні типи релігійних інституцій та груп, що існували в рамках общинної структури. З’ясування назв і типів релігійних інституцій уможливлює подальші дослідження різних ідентичностей усередині єврейської громади: вони залежали від соціального походження, належності до рухів послідовників різних хасидських учень та лідерів, релігійних традицій тощо. Окрім дослідження книжкової культури єврейської громади Камʼянця-Подільського, важливим питанням є провенанс колекції. Зважаючи на обмежену інформацію з архівних документів чи будь-яких інших джерел, аналіз позначок та підписів у книгах дає змогу реконструювати деякі етапи історії формування колекції загалом та окремих примірників зокрема.

Написи Валаама з Деїр Алла (VIII ст. до н. е.) як зразок жанру есхатологічного пророцтва maśśāʔ

Д. В. Цолін — 2025-03-22

Написи, або Пророцтва, Валаама належать до тих нечисленних архаїчних писемних пам’яток, які не лише згадують біблійних персонажів хронологічно, а й географічно співвідносні з подіями, про які розповідає Старий Завіт. Суголосність темпорального та локального чинників дає змогу рельєфно реконструювати події біблійної історії в наближеній до реальної просторово-часовій проєкції. Текст, написаний на тиньку будинку, зруйнованого близько VIII ст. до н. е. на території сучасної Йорданії, не лише містить ім’я пророка Валаама (Числ. 22-23), а й подає його есхатологічне “пророцтво” про кінець світу. Втім, напис є проблематичним і з огляду на можливість адекватної його реконструкції (через пошкодження матеріалу), і з лінгвістичного погляду.

У статті розглянуто низку важливих проблем інтерпретації Написів Валаама, а саме: а) питання взаємозв’язку двох частин тексту (відомих як Комбінація 1 та Комбінація 2) розглянуто під кутом літературної композиції, характерної для жанру есхатологічних пророцтв maśśāʔ, і доведено їхню композиційну цілісність; б) запропоновано нові інтерпретації дискусійних фраз [.חשב. חשב. וחשב. ח[שב в широкому контексті як мітологічного есхатологізму та в зіставленні з подібними висловами з Книги Ісаї; в) продемонстровано основні відмінності політеїстичного есхатологізму від уявлень етичного монотеїзму, представлених у Старому Завіті. Викладений у статті матеріал може бути цікавим для тих, хто займається археологією біблійних країн, біблійними та релігієзнавчими студіями, західносемітською філологією.

Соціальне служіння послідовників ISKCON під час війни в контексті культурної ідентичності

Ю. С. Філь — 2025-03-22

Стаття покликана продемонструвати прямий зв’язок соціального служіння в рамках українського ISKCON із релігійною ідентичністю, адже для прихильників ISKCON служіння поза храмом здебільшого не є просто благодійністю, а виконує релігійну мету. Це означає, що позбавлення благодійної діяльності релігійних атрибутів може свідчити про поступову втрату релігійної ідентичності й заміну її на ідеологічну ідентифікацію в контексті російсько-української війни. У цьому зв’язку була проаналізована благодійна діяльність ISKCON в Україні й на окупованих Росією українських територіях. Зроблено висновок, що представники українського ISKCON не втратили свою релігійну ідентичність, тимчасом як у середовищі Товариства на окупованих територіях спостерігаються тенденції до кризи релігійної ідентичності.

Для розуміння природи релігійної ідентичності українських вайшнавів у її співвіднесеності з національною ідентичністю було введено нове поняття – “вектор культурної свідомості”. Як у національній, так і в т. зв. “універсалістській” ідентичності можна виділити два вектори культурної свідомості – інтровертний та екстравертний. У першій інтровертний вектор може сприяти мобілізації суспільства перед зовнішньою загрозою, а може призвести до культурної ізоляції, що неминуче веде до її збідніння і втрати привабливості навіть для її носіїв. Екстравертний вектор національної ідентичності сприяє міжкультурному спілкуванню. В “універсалістській” ідентичності, тобто в тій, яка спрямована насамперед на універсальну, а не національну культуру, інтровертний вектор культурної свідомості означатиме абсолютизацію культури, яка вважається універсальною, – це веде до знецінення національних культур і заперечення цінності культурного розмаїття, а також до релігійного ескапізму – втечі від світу у власне внутрішнє релігійне життя. Тимчасом екстравертний вектор передбачає здатність бачити цінність інших культур і культурного розмаїття з позиції тієї чи іншої культурної традиції, у цьому разі з позиції вайшнавської (ведичної) культури. Для українських вайшнавів, які мають радше “універсалістську” ідентичність, характерний екстравертний вектор культурної свідомості – вони сприймають вайшнавську культуру в універсалістському сенсі, тобто як таку, що має значущість для світу загалом, а не тільки для Індії. Відповідно, українська культура для них теж не позбавлена цінності, вона лише поступається у своїй значимості універсальній вайшнавській.

Активність благодійної місії “Їжа життя” демонструє дуже потужну тенденцію згідно з екстравертним вектором універсалістської культурної свідомості. Попри те що місія не ставить місіонерських завдань і не проповідує релігію, свою участь у її діяльності послідовники ISKCON сприймають одночасно і як релігійний, і як громадянський обов’язок, зберігаючи під час його виконання всі ознаки власної релігійної ідентичності. Однак у Товаристві ще немає чітких відповідей, наскільки треба поширювати благодійну діяльність на військових і відверто підтримувати військову боротьбу проти зовнішньої агресії. Можна спостерігати загальну тенденцію поступового зростання використання української мови й уваги до української культури, підтримки українських військових й участі в захисті своєї країни від російської агресії.

Тлумачення поняття анумана в “Ньяя-сутрi”

Г. В. Гнатовська — 2025-03-22

“Ньяя-сутра” – ключовий текст для дослідження не лише вчення даршяни ньяя, а й тих філософських дискусій, що склали основу розвитку індійської філософії загалом. З’ясування способу тлумачення поняття анумана в “Ньяя-сутрі” покликане визначити перспективи перекладу цього терміна українською мовою та поглибити розуміння причин філософської проблематизації цього поняття.

Анумана – одна з праман, що можлива лише після та на основі пратьякші. У цьому контексті ми визначаємо праману як пізнавальну ситуацію, що може бути умовою здобуття достовірного знання (jñāna). Пріоритетним, згідно із представленою в “Ньяя-сутрі” дискусією між найяїками та їхніми опонентами, є зіставлення визначення анумани з іншими праманами. Анумана й така прамана, як шябда, є пізнанням того, що доступне лише опосередковано, але найяїки відкидають пропозицію опонентів об’єднати їх в одне. Можемо припустити, що однією з підстав відокремлення анумани від шябди є невербальність цієї прамани. Шябда обов’язково вербальна, адже вона є ситуацією осягнення суб’єктом пізнання певного “зовнішнього” повідомлення. Анумана ж – це власний висновок суб’єкта, і для нього вербальність не доконечна. Лише за потреби пояснення вже здобутого висновку анумана розкривається словесно в аваявіні, тому значення цих двох понять не слід ототожнювати.

У “Ньяя-сутрі” не вказано, чи є атрибутивним залучення манасу й атмана в пратьякшу та ануману. Однак на підставі етимологічного аналізу та з подальшого контексту розвитку вчення ньяї і її полеміки з опонентами ми можемо припустити, що прибічники цієї даршяни постулювали потребу їхньої (манасу й атмана) участі в пізнанні.

Перші два з трьох різновидів анумани, що вказані в “Ньяя-сутрі”, дослідники часто витлумачують як такі, що ґрунтуються на взаємозв’язках між причиною та наслідком, де пізнаваним та посередником пізнання постають відповідно або причина, або наслідок. Однак така настанова в контексті цього дослідження видається слабкою і недосконалою. Більш виправданим є твердження, що три різновиди анумани в “Ньяя-сутрі” визначені відповідно до “часового” розташування пізнаваного стосовно “посередника”, здобутого в пратьякші: або до, або після, або водночас.

На підставі аналізу “Ньяя-сутри” ануману визначено ситуацією, коли за посередництва безпосередньо пізнаного в пратьякші відбувається пізнання недоступного для індрій у мить акту пізнання певної артхи. Через відкритість питання щодо ролі слова в анумані переклад назви цієї прамани українським терміном “умовивід” видається невдалим. Натомість ми можемо або визнати цей термін санскриту неперекладним і використовувати транскрипцію, або перекладати його терміном “висновок”.

Лі Цінчжао. Глави III–V / Переклад з китайської, вступна стаття та коментарі Г. В. Дащенко

Нань Ґунбо — 2025-03-22

У цій публікації продовжено переклад історичного роману “Лі Цінчжао” (“李清照”) авторства гонконзького письменника Наня Ґунбо (南宮搏, 1924–1983). Подано переклад глав IІІ–V (епізоди 29–57), які виходили з 25 травня до 21 червня 1960 року в тайванській “Центральній щоденній газеті” (“中央日報”).

У цій частині роману переважно описуються роки життя Лі Цінчжао в сунській столиці м. Бяньцзіні в період 1105–1113 рр. Події сімейного та приватного життя аристократичної родини головної героїні зображуються на тлі внутрішньої політичної боротьби. Завдяки цьому автору вдається показати залежність літературних процесів від балансу влади в суспільстві.

Ключовим елементом композиції роману є танська та сунська поезія в жанрах ши і ци, яку Нань Ґунбо використовує як основу для побудови сюжету. У цій частині роману наведено шість повних сунських поезій (Чжоу Бан’янь та Лі Цінчжао), а також окремі рядки з танських ши (Юань Чжень) та сунських ци (Лю Юн та Лі Цінчжао).

Вступна стаття знайомить з художніми та композиційними особливостями цієї частини роману. У примітках наведено пояснення термінів та реалій, а також стислі відомості про історичних осіб, згаданих у романі.

Дослідження блага. Частина ІІІ, глави 8–9 / Переклад з японської, вступна стаття та коментарі С. В. Капранова

Нісіда Кітаро — 2025-03-23

У цій публікації представлено український переклад глав 8–9 третьої частини праці “Дзен-но кенкю” (“Дослідження блага”) Нісіди Кітаро – визначного японського філософа ХХ ст., основоположника сучасної японської філософії. Третя частина зазначеної праці присвячена поняттю блага. У главі 8 Нісіда продовжує аналізувати різноманітні етичні теорії. Він розглядає гедонізм, у якому виділяє два різновиди – егоїстичний та соціоцентричний. До першого він зараховує античну школу кіренаїків та Епікура, до другого – Бентама та Мілла. Нісіда доходить висновку, що це вчення “не може ані дати правильного об’єктивного критерію, ані пояснити необхідних імперативних елементів морального блага”. Але головне, що Нісіда не згоден з головною засадою гедонізму, а саме з тим, що єдина мета людського життя – це насолода. У главі 9 Нісіда переходить від критики до формулювання власної позиції. Її він називає енергетизмом. Її головне положення Нісіда формулює в такий спосіб: “Благо – це здійснення наших внутрішніх вимог, себто здійснення ідеалу, інакше кажучи, завершення розгортання волі”. Витоки енергетизму японський філософ знаходить у Платона та Арістотеля, а також в упанішадах. Розглядаючи благо в цій перспективі, Нісіда доводить, що воно збігається з поняттями краси та істинної реальності, фактично приходячи до класичної тріади “істина – добро – краса”. У цих главах Нісіда активно звертається до західної філософії: крім Арістіппа, Епікура, Платона, Арістотеля, Бентама та Мілла, він цитує Тому Аквінського, Спінозу та данського філософа Гаральда Геффдінґа, а також посилається на популярну в тогочасній Японії теорію самореалізації Томаса Гілла Ґріна (1836–1882), хоча й не згадує ім’я цього філософа – втім, воно було добре відоме читачам. Зі східної філософії Нісіда, крім згадки про упанішади, цитує Конфуція.

Світло наприкінці темного століття: відродження Київського музею Ханенків

Ч. Рамбл — 2025-03-23

До уваги читача запропоновано рецензію на видання: Мистецтво Азії та ісламського світу. Київ: Сафран, 2023, 352 с., присвячене найбільшій колекції азійського мистецтва в Україні. Основна частина книги поділена на чотири розділи, що описують об’єкти з чотирьох різних культурних кластерів: індуїстської і буддійської традиції, Китаю, ісламського світу і Японії. Кожен розділ відкривається односторінковим вступом про відповідну частину колекції, а кожен об’єкт супроводжується повноформатною фотографією, іноді зі збільшеними деталями, та стислим інформативним описом.

Видання вийшло за редакцією Ганни Рудик й за участі авторів Галини Біленко, Юлії Філь, Олександра Галенка, Марти Логвин, Антоніни Макаревич, Ольги Новікової, Євгена Осауленка, Ганни Рудик та Валерії Юнди. Переклала з української Тетяна Савчинська.

Реконструкція авторами ранньої історії музею є непересічним досягненням і, безумовно, нелегким завданням у світлі зникнення більшої частини сімейного архіву Ханенків після смерті Варвари, а також зняття етикеток та інших ідентифікаційних знаків із предметів у радянський період. Зважаючи на розмір колекції, 156 представлених у виданні предметів, очевидно, є лише невеликою частиною фондів музею, але вони були ретельно відібрані, щоб передати розмаїття матеріалу, починаючи від величі тибетських тханґка, що зображують грізних божеств, як-от Ваджрабгайрава і бог війни Бегце, до невеликих предметів, у яких можна вхопити почуття гумору художника. Однією з таких робіт, яка заслуговує на окрему згадку, є китайське різьблення по слоновій кістці ХІХ століття, що зображає цвіркуна на капусті, надзвичайно реалістичне творіння, яке також є тривимірним ребусом, що символізує процвітання та удачу.

Ця книга є естетичною насолодою, яка стане цікавим читанням як для науковців, так і для нефахівців. Вона повністю досягає своєї мети – проінформувати світ про існування видатного будинку зі скарбами, якому, як ми щиро сподіваємося, нарешті буде дозволено насолоджуватися миром, на який він давно заслуговує.